Відьма з Портобелло. Пауло Коэльо
стала для мене робота. Вряди-годи я розмовляв зі своїми батьками, щоб знову почути одну й ту саму історію – мовляв, «вона народила дитину для того, щоб утримати тебе при собі».
У цей час, її релігійність дуже посилилася. Вона відразу зажадала охрестити дитину й сама обрала для неї ім’я – Віорель, румунського походження. Думаю, що – можливо, крім кількох іммігрантів – ніхто в Англії не має імені Віорель, але я поставився до цієї витівки як до творчого експерименту і зрозумів, що в такий спосіб вона захотіла встановити дивний зв’язок з минулим, у якому майже не жила, – з тими днями, коли перебувала в сирітському притулку в Сібіу.
Я намагався примиритися з усім, але мене все більше опановувало відчуття, що я втрачаю Афіну через дитину. Наші сварки ставали дедалі частішими, вона стала погрожувати, що піде з дому, бо вважала, що Віорель нахапається негативної енергії з наших суперечок. Якось уночі, після однієї з таких погроз, я сам утік з дому, думаючи, що повернуся після того, як заспокоюся бодай трохи.
Я йшов нічним Лондоном у невідомому напрямку, проклинаючи життя, яке для себе обрав, дитину, яку погодився прийняти, жінку, котра, здавалося, втратила будь-який інтерес до моєї присутності. Я зайшов до першого бару, який мені трапився, біля однієї зі станцій метрополітену й випив чотири порції віскі. Коли бар зачинився об одинадцятій вечора, я пішов до крамнички, з тих, які відчинені до самого ранку, купив ще віскі, сів на лаву на одній із площ і став пити далі. До мене наблизився гурт молоді, один із них зажадав, щоб я віддав їм пляшку з рештками віскі, я відмовився, і вони мене відколошматили. Поліція з’явилася відразу, й усіх нас відвели на дільницю.
Мене відпустили відразу по тому, як я дав свідчення. Природно, я нікого не став звинувачувати, сказав, що це була суто випадкова суперечка, бо інакше мені довелося б провести кілька місяців свого життя в судах, куди мене щодня викликали б як жертву нападу. Коли я вже наготувався вийти, то відчув себе таким п’яним, що впав на стіл одного з інспекторів. Той розізлився, але замість затримати мене за неповагу до властей він просто виштовхав мене за двері.
Там стояв один із тих, котрі мене били. Він подякував мені за те, що я не висунув проти них звинувачення. Сказав, що я весь обляпаний грязюкою та кров’ю і мені слід би перевдягтися, перш ніж я повернуся додому. Тоді я, несподівано для самого себе, попросив його зробити мені ласку: щоб він вислухав мене, бо я відчував величезну потребу виговоритися.
Протягом години він мовчки вислуховував мої нарікання. Насправді я розмовляв не з ним, а з самим собою, із хлопцем, у якого ще все життя було попереду, була кар’єра, яка могла стати блискучою, була родина, чиї зв’язки могли відчинити чимало дверей, і який тепер був схожий на одного з жебраків Гемпстеду4, п’яний, стомлений, пригнічений, без грошей. І все через жінку, яка навіть перестала мене помічати.
Закінчивши свою розповідь, я ніби краще усвідомив ситуацію, в якій опинився, коли обрав
Один із кварталів Лондона.