Рослини. Отсутствует
в маленьких сумочках на листках, а коли визрівало, то падало на вологу землю або у воду.
Саме в цей час з’явилися і можливі предки хвойних рослин – кордаіти, з яких в основному складаються вугільні запаси Кузбасу. Гадають, що вони походять від папоротей і особливо розповсюдилися з середини карбону. Але нащадки далеко переросли своїх предків. Кордаіти виростали до 40 м заввишки. При цьому їх довге вузьке листя, що нагадувало стрічки, як у півників або кукурудзи, росло на самому вершечку, а стовбур залишався зовсім голим.
Поміж листям у кордаїтів росли сережки, в яких містилося або насіння, або так звані спорангії – невеличкі утворення з пилком усередині.
Довгий час вважалося, що кордаіти росли в лісі на відносно посушливих місцях. Проте нещодавно з’ясувалося, що вони мали повітряні порожнини в коренях, схожі на ті, що їх мають рослини в мангрових заростях, які періодично заливає вода. А їх сусідами зазвичай були вологолюбні лепідодендрони.
Для карбону були характерними також каламіти. Якщо ви уявите собі звичайний хвощ, але збільшений у 20—30 разів, ви матимете чітке уявлення про зовнішній вигляд каламітів. Це були справжні дерева з добре розвиненою деревиною, що не властиве сучасним хвощам.
Українські вчені А. К. Щоголєв та О. П. Фисуненко довели, що в кам’яновугільних лісах Донбасу існували три групи рослин. Представники першої – лепідодендрони, каламіти, папароті та кордаіти – росли на вологих місцях, у приморських болотяних низинах. Друга, до якої належали справжні та насіннєві папороті, полюбляла сухі місця на узвишшях. А найсухіші території опанували перші хвойні рослини та деякі насіннєві папороті.
Викопні хвощові рослини
Далекими родичами каламітів були трависті сфенофіли, що в перекладі з грецької означає «клинолисти». Листя вони мали коротке, на кінцях дуже розширене.
На зміну кам’яновугільному прийшов пермський період. У ньому вже існували сезонні зміни клімату та кліматичні зони, схожі на сучасні тропіки та зони помірного клімату. В таких умовах розкішні рослини карбону не могли вижити. Що більше висихала земна поверхня, то їх ставало все менше, і росли вони лише на обмежених ділянках, біля водоймищ, а в другій половині пермського періоду зовсім зникли. Збереглися лише окремі види папоротей та хвощів, що врятувалися на невеличких зволожених ділянках, але вони дуже зменшилися в розмірі.
Французи дали гінкго дуже незвичайну назву: «дерево за сорок екю». З цим пов’язана досить цікава історія. У 1780 р. паризький ботанік-аматор Петіньї відвідав Лондон. В одному з ботанічних садів він побачив п’ять незвичайних дерев. Хазяїн саду розповів, що сам виростив їх з насіння, яке одержав з Японії. Це були гінкго. Після доброї вечері щасливий Петіньї став власником усіх дерев усього за двісті екю. На ранок хазяїн саду отямився і збагнув, що прорахувався, адже в Англії в той час не було жодного гінкго. Він запропонував французу ту саму суму вже за одне дерево. Але Петіньї не погодився і забрав усі дерева на батьківщину.