Диктатор. Сергій Постоловський
ФСБ Шевцов веде за собою групу спецназу і без жодного пострілу захоплює будівлю Ради міністрів та парламенту АР Криму.
Він стоїть серед ночі і віддає чіткі накази. Він розуміє усю відповідальність, увесь той тягар і напругу, що лягає на його плечі. Але то сильні плечі, плечі воїна, який мститься за свою батьківщину, за зневагу, що йшла гіркою луною зради крізь дев’яності роки та правління «семибанкірщини»[19] і американських агентів, які намагалися задушити Росію в експерименті ненависної йому «шокової терапії».
Шевцов усе це пам’ятає і ніколи не пробачить Сполученим Штатам їхньої зверхності, зухвалості, їхньої перемоги. Він ніколи не пробачить Америці розпаду країни, в якій прожив лише неповних вісім років, але яку любив не менше, аніж сучасну Росію.
Радянський Союз став для нього його Атлантидою. Могутньою і таємничою, жаданою і нездійсненною мрією, яку вже ніколи не повернути.
– Але ми мусимо робити усе, аби сила та авторитет Росії були такими ж, як у СРСР. Ти не пам’ятаєш тих часів. Я усе тобі розповім. О, синку, то були великі часи! Нас боялися. Нас поважали. Нас ненавиділи і боготворили. А все тому, що ми могли знищити увесь світ, кожну мураху на цій планеті, – казав йому Погодін, коли вони тільки починали ту дивну дружбу.
На ранок нового дня Олег Шевцов стояв біля кулеметника і споглядав натовп, що збирався на підступах до кримського парламенту. Йому було байдуже на громадську думку, на Україну, на світове товариство пихатих, лінивих боягузів, які ніколи не наважаться на війну з Росією. І тут він побачив, як здалеку до будівлі наближаються люди. Шевцов не знав, скільки їх, але розумів, що чимало. Він узяв бінокль і подивився в нього.
«Татари», – збагнув Олег, подумав про себе, яке рішення прийняти, а потім дав команду кулеметнику:
– Якщо вони будуть рипатися, йти на штурм чи чинити якісь провокації, коси їх, хлопче, мов ранішню траву на світанку. Не жалкуй патронів! Наша справа вірна!
Кулеметник підняв голову, подивився на свого командира, посміхнувся у всі свої тридцять два зуби і крізь ту посмішку кровожерливої жорстокості відповів:
– Так точно, товаришу майор! Не сумнівайтесь. Ніхто з них не втече! Усі залишаться тут.
– І це правильно, сержанте! – сказав Шевцов і пішов до іншого кулеметника, аби віддати йому такий самий наказ.
Так наприкінці тієї трагічної зими Росія надовго заходила до Криму.
Так у перший місяць тієї несправедливої весни Росія ставала на шлях своїх чергових злочинів проти суверенної держави, яку вона не цуралася називати братньою.
2004 рік
Північна Осетія-Аланія.
Беслан.
Початок осені.
Свято першого дзвоника.
Загальноосвітня школа № 1.
У школі ще пахне фарбою після ремонту. Квіти, бантики, нарядні та веселі дітки. Світить сонечко. День знань. Для когось він перший у житті. Радість свята в очах учителів, батьків, учнів. Нові знайомства, перевірена роками дружба,