Диктатор. Сергій Постоловський

      2014 рік

      В подальшому Шевцов часто згадував того дивного командира, разом з яким йому довелося захоплювати Слов’янськ.

      Був прохолодний, сухий день. Крим уже не належав Україні, хоча де-юре і залишався українським. Увага світової спільноти була прикута до тієї держави, адже на черзі був Донбас. Регіон, в якому завжди домінували пролетарські амбіції проросійських князьків.

      Вони йшли у напрямку кордону. Сонце ще не зійшло, а їм потрібно було подолати близько п’ятнадцяти кілометрів.

      Їх було п’ятдесят чоловік. Йшли вони мовчки, час від часу кидали одне одному короткі репліки. Усі вони були людьми військовими. Усі вони знали, що таке війна й операції спеціального призначення. Вони вміли вбивати і робили це так само буденно, як пили воду та їли хліб.

      До тієї групи Шевцов потрапив з волі Погодіна.

      – Це буде корисно для твоєї подальшої кар’єри. Цікаві люди, нові враження, події, які стануть історією. І командир – людина правильних поглядів. Послухай його, поспостерігай за ним, повчись у нього, – сказав йому Віктор Іванович, благословляючи на нові злочини.

      Так Олег Шевцов став частиною групи, на чолі якої стояв непримітний полковник з шовіністично-монархічною життєвою концепцією, в якій ніколи не було місця незалежній Україні.

      Втім, у концепції полковника не було місця ні білорусам, ні молдованам, ні циганам, ні євреям. Зайвими там були і поляки з румунами, а також литовці, естонці й латвійці. У тих химерних думках усе було зайнято російською суттю імперської величі. Величі, на яку хворіли фанатики на кшталт полковника, що в той квітневий ранок нелегально перетинав російсько-український кордон разом зі своєю групою, аби принести на чужу землю війну. Війну, яка триватиме роками.

      Ніхто ще не знав, що вони зупиняться саме на Слов’янську. Не знав цього і сам полковник. Усе вийшло доволі спонтанно. Втім, як багато речей, які далі трапляться на тій несправедливій війні.

      У житті, яке залишалося у Москві, Олег Шевцов мав звання майора ФСБ. Його включили до групи за безпосереднього прохання Погодіна.

      – Усі вони належать до спецназу ГРУ Генерального штабу Збройних сил. Такі собі конкуренти. Але то нічого! Я знаю їхнього командира по наших спільних справах з минулого. Він вправний воїн. Не образить тебе, – сказав Погодін, і Шевцов зрозумів, що тепер надовго застрягне в Україні.

      Вони перейшли кордон і прямували до місця, де їх мали зустріти. Що то за місце, ніхто не знав, окрім командира. Холод пробирав до самих кісток, але усі вони були солдатами, які зневажали слабкість. Тому і терпіли той ранішній, квітневий холод.

      Ні в кого з них навіть не було думки про те, що вони чинять неправильно. Ніхто з них не задумувався над тим, що вони порушують закони іншої країни. Як і її кордони та територіальну цілісність. Ще на базі перед самим виходом на маршрут усі вони чітко засвоїли слова командира