Диктатор. Сергій Постоловський
загонів так званої «самооборони» для нового кримського керівництва, яке вирішило зрадити Україну, аби служити Росії. Що він давно знав усі плани Кремля і цілковито підтримував такі плани.
– Фанатики на війні – найбільш небезпечні люди. Але вони і найбільш ефективні. Це я до того, що твій новий командир – фанатик. Справжній та непідробний. У нього є в що вірити. І в цьому полягає його земне щастя. Взагалі, Олеже, кожна справжня людина має у щось вірити. Без віри не можна. Без віри – це ні про що. Нема життя без віри. І зараз я говорю тобі не про Господа нашого Бога, – казав Погодін в той останній вечір, коли вони піднімали з Олегом по чарці.
Шевцов слухав його і вже не думав про віру. Він думав про завтрашній день.
Слов’янськ зустрів їх тишею та насторогою ранку. Сіре місто апатичних настроїв. Мрії про Росію та світле майбутнє давно минулих радянських часів. Поодинокі перехожі, групи бійців, які прагнули перевороту. Хоча б в окремо взятому місті. Але перевороту, за яким для них відкриваються нові можливості.
– Міськрада, відділ міліції та СБУ. Такі наші цілі на сьогодні. Маємо впоратися, – сказав командир своєму загону, і вони рушили захоплювати те, що по праву належало іншим.
Шевцов очолив групу, і вони йшли чужим містом, аби зробити його своїм, зачистити від українців та встановити владу «народу Донбасу», якого ніколи не було і ніколи не буде.
«Що то за народ такий?» – питав себе Шевцов, але мовчав, розумів, що вголос такі речі говорити не можна.
Вони виривали решітки на вікнах міліцейського відділку Слов’янську, а потім роздавали зброю так званим «ополченцям», що сформувалися з волі та під керівництвом російських спецслужб.
Вони будували барикади і множили «російську весну» на українських землях. Вони принесли смерть, аби задовольнити свого правителя, котрий не розумів самостійної України, адже вона мала належати тільки йому.
Так починалася війна. Жорстко, абсурдно, фанатично. Вона йшла українським Донбасом і багато хто ще не вірив, що війна буде довгою. Багато хто сподівався, що все мине за лічені дні, можливо, тижні. Але були люди, які знали, що все триватиме роками. Аж поки хтось когось не переможе. І справа була у тому, що український народ ніяк не бажав перемоги над собою. Тому і йшов не з-під палки, а за покликом серця, розуміючи, що завтра може бути перемога, а може трапитись і смерть.
Росія наступала на всіх фронтах. Шевцов гордився, що був частиною того важливого наступу, який підпалював Донбас, народжував нову історію, творив нові республіки. Олег не задумався над тим, що правити тими так званими республіками будуть останні покидьки, що мародерство та вбивства будуть основою політики, а поля перетворяться на цвинтарі, усіяні свіжими могилами без прізвищ, імен, пам’ятників, удів і дітей. Неіснуючі солдати неіснуючої армії віддаватимуть свої життя, аби Москва тішилася перемогами. Перемогами, що прискорювали її шлях до краху.
Не про те думав майор ФСБ Шевцов. Він думав про інше. Про командира, про загін, про те, як їм діяти