Диктатор. Сергій Постоловський

      2006 рік

      Москва.

      Осінь.

      Погодін сумує. Його душу бентежить невідома Шевцову субстанція.

      Полковник мовчки п’є горілку і ніяк не може сп’яніти. Шевцов сидить навпроти нього в одному з барів на Арбаті, не розуміючи причини суму свого шефа. Проте зайвих питань не ставить. Навчений він і чекати, і мовчати. Олег п’є четверту філіжанку кави. Він сьогодні возить Погодіна містом.

      – Знаєш, Олеже, що мені згадалося? – зненацька питає його полковник і, не чекаючи на відповідь, каже далі: – Дитинство. Найкраще, що в мене було у житті, – все залишалось там, у далекому моєму дитинстві.

      Погодін наливає собі чергову чарку, і за мить горілка зникає в його нутрощах.

      – Найкраще з дитинства – мама. Знаєш, як воно, коли, набігавшись весь день, повертаєшся додому, а там тебе чекає мама. Обіймає, і від дотику до її тіла ти відчуваєш її неповторний аромат. Потім у твоєму житті будуть жінки. Їх буде багато, й усі вони будуть різні, але жодна з них не матиме того дивного запаху, що мала твоя мама. Той аромат біжить за тобою крізь роки, не відпускає у ході твоїх непростих вчинків, нагадує тобі, що ти народжений людиною, а не диким звіром. Були в моєму житті моменти, коли згадка про маму рятувала життя моїм суперникам. Бува, тримаєш мерзотника на прицілі, він благає про пощаду, повзає біля твоїх ніг, і від цього тільки зростає огида, бажання швидше покінчити з усім цим, натиснути на курок та йти собі далі. Але тут зненацька, невідомо чому до тебе приходить мама. Її посмішка… її ласкавий голос… і ти знову згадуєш, що Бог учить нас прощати.

      Шевцов слухає Погодіна, але зрозуміти його не може. Матір для нього – це дитбудинок, за яким слідує інтернат. Матір – це нічні фантазії в образі вродливих жінок, яких здебільшого він бачить з екрана телевізора. Олег не знає, що таке аромат мами, бо замість того аромату він мав тільки запах тухлої капусти, якою його годували у дитячому будинку. Він не знає, що таке мамина усмішка, адже замість неї він бачив тільки звірячий оскал золотих зубів своєї підстаркуватої і несповна розуму виховательки. Але Олег розуміє інше: коли вже Погодін починає розмову про сокровенне, значить душу його бентежить справжній біль.

      – Випий зі мною, хлопче! – голос полковника перебиває думки Шевцова.

      Відмовити Погодіну Олег не може, але й пити не хоче.

      – Я ж за кермом, товаришу полковнику, – починає він невпевнену спробу дати задню.

      – Наразі ти за столом, – відповідає на те Погодін, кличе офіціанта, просить у нього ще одну чарку, а коли той її приносить, наливає Шевцову.

      – Вип’ємо за нас, Олеже! За росіян. За слов’ян. На нас і тримається Росія. Всі інші… – Погодін запинається, махає рукою і перехиляє чарку оковитої, аби заїсти її квашеною капустою, сік від якої стікає йому по сорочці.

      Мовчання.