Диктатор. Сергій Постоловський
дуже тихо. Так собі – два хлопки, за якими лунають гучні постріли пістолета «Гюрза», на курок якого вправно тисне Шевцов і ховається у темряві між сходами та стінами під’їзду. Погодін лежить на сходах, а Олег, не припиняючи стріляти у нападників з «Гюрзи», вже дістає свого «Грача», яким намагається уцілити тих мерзотників, які стріляють у нього та його шефа.
Раптом Олег чує, як відчиняються вхідні двері під’їзду і з прохолодою перших днів жовтня вривається дитячий сміх і два веселих молодих жіночих голоси. І тут до під’їзду знову повертається світло, що аж ніяк не влаштовує нападників. Погодін дістає пістолет, несамовито тисне на курок, кричить відбірним російським матом, і Шевцов розуміє, що цей полковничий мат умить змішується з криками справжнісінького жаху дитячих і жіночих голосів, які щойно знали і радість, і безпеку.
Олег дивиться на нападників, які лежать на сходах між другим та третім поверхом у калюжах власної, ще живої крові. Очі їх розплющені. В них видніється одна лише порожнеча.
– От суки, – чує Шевцов голос Погодіна і розуміє, що його шеф отримав поранення.
– Куди? – кидається він до полковника.
– У бік. Не знаю. Болить. Викликай хлопців. І «швидку». Скоріше! – голос Погодіна не говорить алкоголем. Це чіткі короткі накази старшого в умовах кризової ситуації. Щоби вижити, потрібно думати. Емоції та біль – йдуть геть, адже їм не місце там, де йде боротьба між життям і смертю.
Погодін затискає правою рукою свій лівий бік, але свідомість його наповнюється легким туманом, він відчуває запаморочення, тіло стає неслухняним, туман робиться дедалі густішим, очі заплющуються, Шевцов не встигає втримати шефа, і той валиться на холодний мармур сходів, де і залишається до приїзду лікарів.
Полковника оперують тієї ж ночі. Увесь цей час Шевцов перебуває спочатку у лікарні, потім на Луб’янці, де дає свідчення у справі замаху на них. Його не відпускають до самого ранку. Він йде з тієї жорстокої будівлі приблизно о восьмій годині, коли люди поспішають у своїх робочих справах.
Під ранок встановлюють особи нападників. Вони – чеченці. Обидва – уродженці Гудермеса. Обидва воювали проти федеральних військ. На момент замаху – безробітні. Ідеальні виконавці волі інших.
– Він говорив про Чечню? – питає Шевцова генерал Михайлов, який стоїть і над самим Шевцовим, і над Погодіним.
– Ні, не говорив.
– Про що він говорив учора?
– Про матір, про дитинство.
– Про що? Він був п’яний? Що з ним?
– Напідпитку, але при пам’яті.
– І що він розповідав про дитинство?
Шевцов переказує оповідь Погодіна.
– До чого це все? – питає сам себе генерал Михайлов.
– Не знаю, – відповідає Шевцов. – Можливо, його щось бентежило.
Генерал дивиться на Олега, потім переводить погляд на ще одного присутнього в кабінеті – чоловіка, що мовчки сидить за столом і не зводить погляду зі старшого лейтенанта Шевцова.
– Ну, що скажеш? – звертається