Зона Омікрон. Туманонароджені. Sofiia Volodimiryvna Khoroshchak
зброя”.
Все йшло пречудово, але раптом позаду почувся гучний стогін. Виявилося, що наш “мертвий” вартовий не зовсім мертвий.
За мить сопіння різко припинилося.
Далі все трапилося в лічені секунди: немилостиве завивання істоти, що розправила кігтисті лапи з перетинчатими крилами, крик дядька, що у відчаї стрибав на це щось, моє власне гучне схлипування. Це все сталося так швидко, що в темноті я не встигла нічого розгледіти.
Аж раптом, усе стихло.
Було вже зовсім темно. Мені не вдалося побачити, що сталося, але я й не надто хотіла. Боялася поворухнутися, гукнути дядька, бо не знала, хто тут живий, а хто – ні.
Звісно ж я не хочу, щоб він помирав. Старий-добрий дядечко Джим, який прочитав мені мою першу енциклопедію і подарував омріяну іграшкову шпагу, який підкладав зі мною гумових змій Лайтеру під подушку, бо той їх страшенно боявся. Дядечко Джим, котрий вчив мене підкрадатися до метеликів і відбиватися від хуліганів.
Я хотіла, щоб він підвівся, підійшов і сказав своє: “Ей, чого ми тут розсілися? А ну не ледарюймо! Ще три кола навколо хати і додомцю!”
Видно було лише темну купу на підлозі. Та я б із радістю пробігла хоч сотню кіл, якби він лише поворухнувся.
Настала та тиша, від якої кипить мозок і болять вуха. Концентрована, липка і смолиста, з домішком жаху. Та, від якої хочеться бити по батареях, вити, та й узагалі робити що завгодно, аби тільки вона припинилася. Але у мене не вистачило хоробрості.
Я тряслася від страху, запевняючи себе у тому, що в будь-який момент можу чкурнути звідси.
Але я не могла. Ноги приросли до землі і я не наважувалася увімкнути ліхтар, що валявся на підлозі, щоб дізнатися, що робити далі.
¤¤¤
– То що там сталося?
Аліса ніяк не могла повірити у те, що я розповіла, а її чоловік весь час дорікав собі тим, що йому слід було піти за мною, хай би там що. Але я розуміла, що в першу чергу він захищатиме свою власну сім'ю і не звинувачувала його в цьому.
– Я ж уже сотню разів розповідала!
Почувся шепіт Кіма:
– Та будьте тихіше! Міса лише заснула, та й той хлопець спить. І вам пора.
Аліса таки вирішила піти спати, а я хотіла сказати щось на кшталт: “Ти серйозно? Мого дядька годину тому вбила якась почвара просто перед моїм носом. Я досі тхну його кров'ю, вона перемішалася з пилюкою і слізьми, коли я намагалася витягнути його з-під трупа тієї істоти. У мене ломить всеньке тіло, роздерта гомілка, болять горло й голова від істерики, яка накрила мене раптовою хвилею. Я не знаю напевне, чи живі мої батьки і брат, чи ми благополучно доберемося до того холерного мосту. І тепер я маю просто піти спати?!”
Мені захотілося прокричати це. Але він був правий. Ми не зможемо нормально дістатися мосту, якщо будемо схожими на зомбі.
Але як заснути?
Ми домовилися, що першу половину ночі на варті буде Кім, далі я. Спати усім одночасно після побаченого було б дурістю, а залишатися на ногах зранку буде важко, якщо я не посплю бодай кілька годин.
Отож я поринула