Зона Омікрон. Туманонароджені. Sofiia Volodimiryvna Khoroshchak
не логічно, що в темноті орієнтуються на слух? – смугле лице хлопця всім своїм єством показувало неабияку спантеличеність.
– Юначе, ти сам сказав, що вони схожі на кажанів. Кажани Затоки не орієнтуються вночі очима, бо їхні, оці, як їх там, колбочки, не сприймають велику кількість світлових фотонів. Якось так. Вдень вони зір майже вимикають, якщо це так можна назвати. – Кім, як завжди, намагався копіювати мого батька, коли той розповідав про якісь свої наукові штукенції.
– Тобто в світлу частину доби в них надкрутий слух і поганенький зір, а вночі – навпаки? – Од аж сяяв через те, що правильно зрозумів якісь премудрості біології.
Кім повільно кивнув. Його похмурість і погляд, що перебігав з мене на його дружину і доньку, мене все більше лякали. В решті-решт, я наважилася висловити свої побоювання.
– Це ж ще не все, так?
– Так… – його губи звузилися до тонкої смужки (зовсім недобрий знак). – Є дві новини.
Ми втрьох стояли мовчки, доки до нас не підійшла заспана і серйозна Аліса.
– Дай вгадаю: хороша і погана? – каракутець підняв брову і нахилив голову. Мені б його безтурботний настрій.
Кім знову кивнув.
– Як передбачувано. – мої губи розтягулися в сумній посмішці.
– Не питаючи вас, почну з хорошої: так логічніше. Нам до мосту залишилось кілька годин, якщо поспішимо, бо я добіг до тієї точки, здвіки його видно. Одразу перейду до поганої: на нашому шляху зграя тих кажанів-переростків. – обличчя Одгара проясніло, адже Кім використав його авторську назву.
Ніхто не хотів говорити, та й не було слів. Аліса стояла в більшому ступорі, ніж ми з Одом, адже новини навалилися на неї ще більш зненацька.
Не знаю, скільки часу пройшло, але вже стало остаточно світло.
Міса гралася з материною сережкою і не підозрювала, чому губи її мамуні так тремтіли, а очі так сумно блищали, коли вона перевела погляд на донечку.
– Нам не можна тут залишатися. – раптова рішучість кузини захопила нас всіх зненацька, але саме вона дала поштовх заржавілому механізму.
Одгар ступив крок вперед.
– Я тут дещо пригадав.
VI
За дві години після Одгарового одкровення ми вже обшукували труп гібраріала з Йоркшиму: рудий чоловік, років сорока п'яти, з поцяткованим ластовинням лицем і шрамом на всю щоку. На передпліччі під знаком Альянсу пістрявіла блакитно-сіра стрічка.
Він був вже четвертим. В трьох попередніх не було того, що ми шукали. А, точніше, не було відзнаки старшого за званням гібраріала. Але саме цього чоловіка колись нею нагородили.
Я промацувала його шию, поки Одгар тримав тіло.
– Знайшла! – мій тихий вигук розірвав тишу і каракутець з полегшенням видихнув.
¤¤¤
– В кожній хатині вартових є підвал, в якому мають бути якісь припаси на випадок надзвичайної ситуації: патрони, зброя, консерви і ліки першої необхідності. В старшого гібраріала є ключ від цього підвалу, так ми туди й потрапимо. – хлопець здавався дуже гордим.
– А тебе не бентежить вірогідність того, що ключ не підійде,