Зона Омікрон. Туманонароджені. Sofiia Volodimiryvna Khoroshchak
в мене теж ситуація не сильно краща: дім розвалили, дядька вбили просто переді мною, сім'ю може й не побачу ніколи. І це все одразу після дня народження.
Ми знову сиділи мовчки годину, але цього разу було якось затишніше. Не було такої незручної паузи.
Я не помітила, як заснула.
А снився мені дім. Наша сім'я, все добре, всі живі і радісні. Все занадто підозріло добре…
¤¤¤
Мене розбудило далеке виття. Холодне, як вранішня роса на траві, в якій я опинилася, перекотившись уві сні.
Було доволі темно і побачити щось здавалося майже неможливим. Але я все ж змогла помітити рух зліва. Довелося навпомацки шукати ніж: він точно лежав десь поруч, я впевнена.
Але його ніде не було.
Шурхіт, тихе сопіння й важке гупання мого серця змішалися в один суцільний безжалісний шум. Як на зло, мій мозок саме тоді спромігся згадати кожнісіньку подробицю тих страшних подій в хатині вартових: кров, купа з двох мертвих тіл, тваринний жах і запах смерті.
Руки не хотіли слухатися і повисли вздовж тіла, коліна вперто не припиняли тремтіти. Темна пляма почала рухатися в мою сторону, похитуючись і крекочучи.
– Лано?
Шепіт видався мені таким гучним, що змусив підскочити на місці, а світло ліхтаря, яке раптово з'явилося нізвідки і засліпило очі, похитнуло мою і без того слабку рівновагу. Довелося розставити руки, щоб не впасти.
– Все гаразд? – на мене дивилися два абсолютно точно людських ока і я не знала, чому мені досі хотілося вперіщити кулаком по пиці цієї «загрози».
– Одгаре? Якого біса?! Що за фокуси?
– Я тебе налякав? – його очі округлилися, я бачила це навіть в скупому світлі кишенькового ліхтарика.
Не впевнена, чи мій вбивчий погляд допоміг, але каракутець таки докумекав, що налякав мене своїм імпровізованим дефіле по вранішній траві.
– Аа, ну, я пішов у ліс, бо… кхм, хотів… кхм, ну, знаєш, природа кликала… – я не витримала і засміялася. – Ну та чого ти смієшся? Я хотів бути ввічливим.
– Вибач, я просто не змогла стриматися. У тебе був такий схвильований вираз обличчя, – я підняла руки, закликаючи до миру. – Справді не хотіла тебе образити.
Хлопець почухав потилицю і на секунду «ображено» надув губи.
– Що ж, чого ти не спиш?
– Ти розбудив мене, забув? – я здивовано підняла брови.
– Ой, точно. Я просто впав по дорозі назад і, здається, вдерся на територію місцевого угрупування метеликів. – Одгар кумедно скривився. – Вони сприйняли це як акт тероризму і напали на мене у відповідь.
Він сумно хмикнув, сів на край свого спального місця і притулив коліна до грудей. Тепер вже було видно краще, бо очі звикли до темряви і над хмарами ледь-ледь жервіло світло.
– У Каракуті мені рідко коли доводилося зустрічати світанки. Навіть в Академії ми прокидалися вже тоді, коли хмари були світлими і осяйними. А за кілька днів мого перебування на острові я щоразу помічаю, що ще до світанку, з тих чи інших причин, вже не сплю.
– А чого ти не спиш? Зараз ж черга Ліси.
Одгар