Зона Омікрон. Туманонароджені. Sofiia Volodimiryvna Khoroshchak
державних кольорів жоден не повторюється? Особисто мене це наштовхує на думку про те, що п’ять дядечок і тітоньок зібралися за столом з десятьма барвистими картками і тягнули на вгад кожен по дві. От тобі і національні кольори. А уяви, якби хтось з них зчинив бійку за якийсь колір? Я б віддав свою почесну нашивку старости загону за можливість глянути на це.
Коли він обернувся, на його обличчі досі була трохи напружена посмішка, але очі сяяли справді щиро.
– Ну то що? Ти погоджуєшся?
– Ти маєш на увазі, чи погоджуюся я прєднатися до твого геніального клубу теорії змови?
¤¤¤
Було трохи дивно весело сміятися, несучи холодне тіло мертвого чоловіка. Він був моїм земляком. Ще й, можливо, хтось чекав його вдома з відрядження. Але він вже ніколи не повернеться.
Я намагалася не думати про це, але виходило не дуже добре.
Якщо вам раптом цікаво, то трохи незручно піднімати долоню заціпенілого трупа до заглиблення на рівні плечей.
За броньованими дверима, які після тихенького сигналу відчинилися, був світлий коридор і стрімкі сходи вниз. Стіни, стеля і сходинки були оббиті якимось світлим матеріалом.
Ми повільно спустилися десь на півтора поверхи і пройшли по прямому коридору. Вздовж стін розташувалися кілька дверей і Од обрав одну. Весь час він нервово посміхався, а я дивувалася, як під Євангелісом, одним з найдорожчих островів-заповідників з максимально неторканою природою, могли спорудити таке.
Перед нами постала світла зкімната. Велика клітка з погнутими ґратами стояла зліва від входу, та коли очі звикли до сліпучої білизни стін, змогла побачити ще з пів десятка таких самих. Одна-єдина клітка була не зламаною. На дні виднілася велика темна купа чогось.
– Тут зробили цих чудовиськ? – тремтячий голос хлопця ехом рознісся приміщенням.
V
Я переборола хвилю нудоти і обійшла клітку з мертвою істотою. Попри все бажання дослідити це місце і, можливо, дізнатися правду, я не мала права ризикувати життям Одгара, Аліси, Міси та Кіма.
– Треба вшиватися звідси. – гібраріал налякано роззирався на всі боки. – Якщо тут є камери, або якась з тих тварюк ще досі тут…
– Все гаразд. Без лишнього шуму шукаємо зброю і якісь гранати, тоді так само тихо валимо звідси, домовилися?
Як вчив дядько: якщо ти на ворожій території, або просто в небезпечному і незнайомому місці, роби те, що мусиш, але швидко і тихо, а тоді – біжи так, як тільки можеш. Правда, це стосувалося ходіння в туалет в лісі, але байдуже.
Тепер я остаточно звикла до яскравого білого кольору і освітлення. На дверях були глибокі сліди, наче щось шалено хотіло вирватися з кімнати. Якщо не зважати на двері, клітки і розкидані коробки з приладами, можна було б припустити, що це була якась лабораторія. Не так я собі їх уявляла, але дещо схоже.
На колбах і пристроях виднілися гравіювання: емблема наукової лабораторії Йоркшима «Уестґейт», в якій працює мій батько (ніколи не любила її, адже робота забирала тата на довгий час). Її філіали розташовані