Купальниця. Галина Вдовиченко
і думала: помітила їх Марина чи не помітила? Не хотіла, щоб Марина їх зауважила. Це означало б виглядати в її очах дивачкою. Або ще гірше – такою, що, сховавшись, поглинає смаколики. Марина була їй симпатична, і вона була господинею дому, де Кароліна мала намір затриматись, поки не виникне інша можливість, а така можливість неодмінно виникне. Кароліна відчує її наближення, вона її не пропустить. У неї, зрештою, і вибору нема, окрім як не пропустити щасливої нагоди.
Після висічівського штилю столиця жбурнула її у шторм нових відчуттів, вражень та знань, Кароліна вчилась на кожному кроці. Навіть зуби почистила на ніч. Вдома робила це зранку, але на те й звички, аби їх змінювати; як сказала Марина, життя сильніше за правила, воно їх шліфує.
Вода у крані тут мала інший смак, її й не пили, як вже встигла переконатись Кароліна. Купували в бутлях, очищену; її привозили хлопці в синій уніформі, доправляли на дванадцятий поверх, просто до хати. Доброго дня, воду замовляли?
І махрова м’якість халата в жовті квіточки була незвично-лагідною, і дотик білизни, постеленої на канапі, був інший, ніжніший, не такий, як вдома. Велюрова м’якість штучного леопарда під рукою, і світло вітражного нічника – сонце крізь льодяник – усе оберталося радістю та спокоєм. Кімната зникла в темряві, щойно натиснула на вимикач, проте за кілька секунд ожила невиразним сяянням, джерело якого ховалось десь внизу, надворі. За деякий час можна було роздивитись навіть обриси мушель на скляних поличках, вони зворушливо, ніби живі істоти, реагували на один лиш натяк на світло.
Я ніколи не буду бідною.
Я ніколи не буду нещасною.
Два заклинання, дві останні думки нескінченного дня. Кароліна повторила їх перед тим, як запасти в глибокий сон.
3
Її збудило тремтливе нетерпіння, ніби торкнуло плече. Розплющила очі, на губах усміх – як воно добре! З радості, з передчуття нових можливостей починався день.
У ліфті зауважила, на які кнопки натиснув Роберт: спочатку на одиничку, тоді – на кнопку-прискорювач усіх дій ліфта – пояснив, що воно таке. Двері одразу й зійшлися докупи. Зрозуміло, двічі повторювати не треба.
Ранок у розпалі, а сонця не видно, хоч вікна одного з будинків, що витяглись широким та високим колом, горять нестерпним золотом. Місто! За вікном автомобіля – миготіння вулиць, машин, світлофорів. Погляд вихоплює із загальної метушні окремі картинки: білий одяг на чорних манекенах у вітрині, яскрава клумба неправильної форми, потік людей, зосереджений в одному напрямку – до великої літери М. За п’ятнадцять десята братів «Форд» припаркувався на стоянці біля торгового центру, і до візуальних вражень додалися слухові: проспект вирував, немов вода шуміла, вириваючись з тісної труби з несамовитим напором та лякаючою енергією. Повітря вже набухало ранньою спекою та важкістю автомобільних викидів. Місто дихало, як затятий курець. М’яко траскали дверцята машин, попискувала сигналізація; ніхто не йшов спокійно, усі бігли, усі поспішали, віддавшись зосередженій напрузі живого виру, що затягував усіх у службовий