Купальниця. Галина Вдовиченко
відчувала напруженість долоні, що лежала на її плечі, вона розуміла, що затримує брата. Він вагався.
– Дати тобі супроводжуючого?
– Не треба, я сама.
– Ну дивись. Бачиш двері? Он ті! – вона простежила за його рукою. – Там написано: Роберт Керя.
– Я знайду, навіть якщо заблукаю, – запевнила Кароліна, – не турбуйся за мене, – і вона рушила вздовж полиць із книжками.
Сказала Олі, що хоче книжки подивитись, сама ж спостерігала через скло, що відбувається за межами книгарні. На протилежному боці широкого проходу між вітриною з квітами та вітриною з вазонами до квітів, біля дзеркальної колони, її увагу привернув закуток із яткою. Там, під дашком, що тримався на трьох легких стінах-перегородках, теж починався робочий день. Дівчина з короткою стрижкою-їжачком викладала на полички позаду себе котушки яскравих стрічок та рулони блискучого паперу. Що вона там продаватиме, у тій крихітній хатинці?…
– Це сестра Кері, – пролунало за спиною.
Кароліна озирнулась: поруч із Олею стояла дівчина в круглих окулярах, Гаррі Поттер у картатій спідниці.
– Я – Леся, – сказала дівчина.
– Кароліна, – сказала Кароліна.
– Моя бабуся називалась Каролі, – дівчина зробила наголос на «О». – Каролі, саме так. Таких імен вже немає.
Кароліна усміхнулась, розгорнула випадкову книжку, що її зняла зі скляної рамки на вітрині. Дівчина-їжачок навпроти зосереджено порпалась у своєму строкатому приладді. Що вона робитиме? Для чого все те, що перед нею?
Путівник, що опинився у руках, Кароліну не цікавив. Їй було зручно спостерігати звідси за дівчиною у хатинці. Але там нічого не відбувалося, дівчина припинила своє порпання, виструнчилась, замислилась про щось. До неї ніхто не підходив, і Кароліна, усміхнувшись Олі та Лесі, рушила далі.
Торговий центр швидко наповнювався людьми, двері працювали в одному напрямку, пропускаючи з вулиці нових та нових відвідувачів. Тихо лунала інструментальна музика. На всю ширину гігантського скляного еркера, за легкими столиками прозорої кав’ярні, вже сиділи перші відвідувачі в очікуванні замовленої кави.
Легкий повів запаху нової шкіри зупинив на черговому вході, не дав пройти попри скляні двері з хромованою ручкою. Це був бутик з взуттям, і там огрядна жінка у квітчастій сукні крутила в руках казкові босоніжки. Два персні назавжди врізались у пухкі пальці.
– Це замша чи нубук? – жінка вивернула ремінець защіпки.
Її запитання призначалось невідомо кому.
– Нубук-ойл! – поспішила на допомогу продавчиня. – Нубук, захищений від вологи!
– Тридцять восьмий є? – знову звернення ні до кого, з помахом у повітрі босоніжкою у набряклих пальцях. – Джи-повнота?
Ні, цей відділ не підходить. Сюди Кароліна навідуватиметься як покупець. От приходить вона туфлі вибирати. Міряє… ось ці, скажімо, міряє – фіолетові, на шпильках, тридцять восьмого розміру. А вужчі у вас є? – запитує, нормально запитує, дивлячись людині в очі