Привид безрукого ката. Андрій Процайло
даху машини розпласталося закривавлене тіло. Поки таксист лаявся, погрожував дівчині і нарікав на долю, а хлопець вивергав з себе з’їдене, кмітлива красуня встигла викликати «швидку» та позамотувати шарфами, яких поздирала з тих же отетерілих попутників, кровоточиві рани потерпілого.
Привид не знав, що робиться, аж поки не подивився на стіну будинку. Там красувалася свіжа, як нинішній сніг, вивіска «ІВАНА ФРАНКА, 80».
Аж тепер все стало на свої місця!
Примчала «швидка». Як на диво – швидко.
Рятували, як могли. Нічого не допомагало. Пульс потерпілого все слабшав і слабшав. Нарешті лікар мовив чи то до колег, чи до себе, чи до Бога:
– Все. На жаль…
Чоловік був років тридцяти п’яти. Височезний, широкоплечий, м’язистий. Смоляні кучері, що певно досягали до плечей, тепер купалися у власній крові на засніженому асфальті. В правій руці чоловік уперто тримав паспорт, а лівої у нього не було. Точніше, кисті не було. Рука стирчала, як обрубок.
– Лев Безрукий, – мовив лікар, гортаючи паспорт.
Кат побачив, як перелякана душа покидає тіло господаря. І втікає, наче за нею женуться привиди. Кат знав, що душі, як правило, прив’язані до тіла, довго не хочуть іти в надії на повернення. А ця… Певно, розуміє, що її місце вже зайняте…
Коли тіло голосно видихнуло, а з рота потерпілого пішла цівка крові, і лікар закрив перестрашені очі мерця, привид закрутився дзиґою, став згустком дивної енергії і… вселився в Безрукого. Той смикнувся ще раз. Лікар без ентузіазму попробував пульс.
– Є! – щосили вигукнув, аж затремтіла земна куля. Наче за командою, вдарили блискавки на медичних апаратах, застрибали стрілки, і почалася друга серія рятування.
Катом затрусило у новому тілі. Йому було мало місця. Все сковувало, обмежувало. Здавалося, тіло тріщить по швах. Особливо важко було у голові – мізки закипали. Кат зрозумів, що у фізичному тілі його сторічні знання не вкладаються. Він, наче комп’ютерна програма пошуку, почав вибирати основне, найпотрібніше, на його думку, для здійснення призначення, і записувати у мозок свого нового тіла. За мить той йому видав, що місця вже немає, зайнято…
– Темнота… – подумав кат. – Стільки знань пропало. Де той їх оспіваний прогрес?! – і втратив свідомість.
Нове життя почалося, як все у світі. З мук…
2
Львівська лікарня швидкої допомоги ошаліла від подиву: вижив пацієнт, травми якого були несумісні з життям! Лікарі себе хвалили, але й того, що без дива тут не обійшлось, не заперечували. Найвлучніше на запитання, як же все-таки вдалося врятувати майже безкровну людину, відповів головний лікар:
– Якщо не вірити в диво, то й самого дива не буде, – сказав він, відповідь майже всіх задовольнила, а лікар став ледь не головним філософом Львова. Журналісти сперечалися, чи ескулап сам такий мудрий, чи когось процитував. Зійшлися на тому, що вислів належить народові, а значить, і самому лікареві.
Календар на облізлій лікарняній стіні показував 30 грудня 2012 року.
Лев лише учора прийшов до тями, а нині вже