Привид безрукого ката. Андрій Процайло
реакцією потерпілого на його серйозну посаду.
– Якщо скажу, що мені приємно – збрешу, – випалив Безрукий. – Проте маю надію, що дещо зможу від вас дізнатися…
– Щодо «дещо», – парирував слідчий, – то надія вмирає останньою. А я прийшов сюди як представник правоохоронних органів. Для того, щоб дізнатися про вас усе… Так що… Вибачте за банальні запитання, але така процедура. Треба зіставити, звірити і перевірити.
«Ось і маєш екзамен пам’яті, – подумав Лев. – Не зміг себе змусити сам, то доля тобі влаштовує штурм в особі чорно-білого слизького типа з рудим відтінком. Або навпаки…
– Прізвище, ім’я, по батькові? – почав слідчий.
– Безрукий Лев Львович.
– Якась звіряча родина, – гмукнув рудий. – Число, місяць, рік народження? – продовжив.
– 30 січня 1980 року.
– Місце народження?
– Львів.
– Конкретніше?
– Львів, Українська Радянська Соціалістична Республіка.
– Ви що, знущаєтесь?
– Ні.
– Вулиця, квартира?
– Не пам’ятаю. Адреса дитячого будинку підійде?
– Ви з дитячого будинку?
– Так.
– Перепрошую. У мене тут не зазначено. А коли туди потрапили?
– Зразу після народження. Підкинули.
Слідчий наче трохи зм’як:
– Батьки, родичі? Щось відомо?
– Не знаю нікого. В дитинстві довго чекав. Плакав таємно. Згодом постановив собі про них не думати. Раз я їм не потрібен…
– Не будьте такі категоричні. Життя така штука, що…
– Я знаю. Можете питати далі…
– Прізвище, звичайно…
– Так, вигадане. По батькові теж.
– Якщо чесно, вдало, – слідчий глянув на руку-обрубок і зрозумів, що ляпнув зайве. – Я маю на увазі ім’я, – додав. – Вибачте, щось мені сьогодні не йде…
– Та чого ж? – мовив Лев Львович. Він помітив, що розмова починає повертати зовсім в інше русло. Бо він мимоволі так її вибудував, що слідчий помаленьку перетворюється, якщо не в потерпілого, то принаймні в підозрюваного. Такого, що влазить не туди, куди йому дозволено. І від того він відчуває дискомфорт. – Все вдало. І прізвище. Бо де та рука? Й ім’я. Бо хіба ж я не схожий на лева? Й по батькові. Бо з народження я сам собі батько. І мати, до речі. Жаль тільки, що не придумали ще називати людей по матері…
Слідчий важко зітхнув. Його плечі опустилися, він зблід, накрохмалена самовпевненість зіжмакалась… Він не розумів, що з ним діється.
– Леве Львовичу, – попросив. – Якщо я вже тут, то закінчимо, гаразд? Я швидко – і зникаю. Раз я викликався сьогодні попрацювати, то мушу принести на роботу якийсь результат…
Безрукий мовчав. Він теж не розумів, що діється. «Ботанік» так витріщив очі, що вони вилазили аж з-під окулярів.
– Тепер ще прикріше. Те, що стосується тієї ночі, коли ви… чи вас, чи як там…
Лев здивовано глянув на слідчого:
– А ось тепер, пане слідчий, я запитання не зрозумів. Зовсім.
– Ви вистрибнули самі, чи вас викинули? –