Привид безрукого ката. Андрій Процайло
медичної допомоги з травмами, несумісними з життям. Завдяки професіоналізмові лікарів та диву, про яке навіть не заперечує професор, головний лікар закладу, потерпілого вдалося врятувати. Після десятиденного перебування у комі він прийшов до тями. За яких обставин чоловік отримав травми – а це перелом руки, внутрішні забиття, розриви життєво важливих судин і неймовірна втрата крові, – лікарі мовчать, хитро посилаючись на те, що їх завдання – лікувати… А про інше нехай з’ясовують ті, хто є в цьому фахівцями… – випалив Безрукий на одному диханні. – Я майже процитував слово в слово, бо нічого більше не роблю, а перечитую ці журналістські загадки і думаю про них. Ось так… – підсумував.
– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло… – рудий зам’явся. – Я боюсь, що своєю відвертістю можу зашкодити слідству, – і скоса глипнув на «ботаніка», який вирячився на них з відкритим ротом, у якому вже зібралася від смачних новин слина і ось-ось мала скапнути.
– Борисе, йди погуляй! – сказав суворо Лев.
Хлопець знехотя сповз з ліжка і поплентався до дверей. Де йому сперечатися з тим дивним чоловіком, який обкрутив залізного на перший погляд слідчого, як пацана.
– Я аспірант кафедри історії та етнографії України інституту соціальних дисциплін. Багато мандрую, записую. Останні два тижні був у Львові, бо працював у бібліотеках та архівах. Працюю над одним цікавим історично-етнографічним дослідженням. Ідею мені підкинув професор із Харкова. Під час екскурсії Львівською ратушею, коли гід розповідав про судочинство у Львові, зокрема, легенди про привидів ратуші, професор раптом запитав мене: «А що ви знаєте про долі львівських катів, колего?» Я знітився: «Майже нічого», – відповів. «Дарую ідею», – сказав професор. Ми про це більше не згадували, але долі катів переслідували мене все частіше, не давали спокою, врешті-решт я все-таки взявся за дослідження.
– І що? – запитав рудий якось невпевнено.
– Нічого, – відповів Лев, уловивши краплю іронії в запитанні. – Кажу ж – у вільний від аспірантури час два тижні до пізнього вечора працював у бібліотеках та архівах.
– А як же бойовий гопак? – запитав слідчий.
– Ніяк. Вже місяць секція не працює. У нас забрали приміщення. Колись бойовий гопак врятував мене в дитячому будинку від невпевненості та самотності. Тепер я хотів йому віддячити, навчаючи дітей з фізичними вадами. Не вийшло…
– Я бачив вас у тренувальному бою. Випадково. Але впізнав аж тепер… через руку. Вражає. Зважаючи…
– На моє каліцтво.
– Так.
– Ви про будь-які неприємні речі можете говорити сміло. Я звик все називати своїми іменами.
– А я – ні, – мовив рудий. – Тепер конкретно про двадцять перше…
– Я був у бібліотеці Стефаника. Аж до закриття. – Безрукий на мить задумався.
Слідчий, скориставшись паузою, заглянув у свого записника.
– Правильно? – запитав Лев.
– Правильно, – відповів рудий. – Записано у книзі відвідувачів.
– Так