Привид безрукого ката. Андрій Процайло
згадав, мовив:
– І ще: вам обов’язково доведеться пройти психіатричну перевірку. Такий закон.
Знесилений Лев Львович знав напевне, що рудий слідчий довго думав, як би це делікатно повідомити йому, що він – псих…
До палати забіг лікар і побажав у новому році зустріти поменше таких екземплярів, як слідчий.
Борис теж не забарився поділитись своїми вундеркіндськими спостереженнями:
– Я ще такого чудернацького слідака не бачив. Бо він не тупий, сто процентів. Я підозрюю, що якимось чином ви його зробили таким. Може, ви гіпнотизер?…
– Скажи ще, що я – відьмак, і наша свята інквізиція спалить мене ще в цьому році, – усміхнувся Лев Львович і обернувся до стіни – розмова зі слідчим додала більше запитань, аніж відповідей.
4
Новий рік спросоння заглянув у лікарняну кімнату. Дихав важко, через раз, пережовуючи нічні жахіття, що влаштували начебто цивілізовані й адекватні люди. Якби Новий рік вмів говорити, він попросив би аспірину – голова розколювалась. «Жах! – подумав Новий рік. – І вони ще гадають, що вони думають…»
Лев розплющив очі. Біля нього сидів утомлений Борис.
– Ура! Нарешті! – зрадів юнак. – З Новим роком! З Новим щастям! – вигукнув урочисто і подарував Левові кулькову ручку з логотипом «EURO-2012» та написом «Ласкаво просимо у місто Лева!»
Лев розчулився. Не сподівався такої уваги від чужого хлопця. Зрештою, всі люди від самого народження для нього були чужими.
– Я вас не хотів будити. Тому чекав, щоб привітати, – пояснював Борис, поправляючи окуляри. Видно, в його сім’ї були прийняті взаємні привітання на всілякі урочистості.
– Дякую. Дуже гарна ручка, – похвалив Лев.
– Я такі маю ще для батьків. Їх мало. І вони дорогі. Ручна робота. Мені три подарувала делегація Франції під час чемпіонату Європи з футболу.
– Ого! – мовив Безрукий захоплено. Мусив хоч чимось віддячити хлопцеві.
– Так, я підзаробляв трохи перекладачем.
– Ти володієш французькою?
– Вільно, – сказало юне диво природи. – Й англійською, іспанською, німецькою, японською. Не кажучи вже про російську.
– А де батьки? – раптом запитав Лев. – Чому ти тоді тут, сам… зі мною?…
– На конференції в Мюнхені. Були. Нині приїдуть і мене заберуть, – мовив сумно. – А мені цікаво з вами…
Лев пропустив повз вуха хлопцеві компліменти.
– Ясно. А де ти зламав руку? – запитав, щоб не мовчати. Люди, коли комусь щось винні, лізуть у душу, задають дурні запитання. Це один з культурних методів віддяки.
– Вдома. Пересував шафу, – сказав високий, худий, з м’язами, як у горобця під коліном, «ботанік».
– Та де тобі шафи пересовувати! – здивувався Безрукий. – Та тобі можна хіба книжки пересувати!
– Шафа була з книжками, – поправив Борис.
– Тоді можна, – засміявся Лев Львович.
І тут до палати громовицею вбігла заклопотана жіночка в окулярах, діловому костюмі й строго заплетеним на голові волоссям.
– З