Привид безрукого ката. Андрій Процайло
умінням, стискав. Прийшла медсестра, вколола знеболювальне і заспокійливе. З тим Лев Безрукий і заснув.
Уночі у його дивній голові не на життя – на смерть билися дві душі. Бій тривав аж до ранку, але переможця не виявив. Знесилені душі втішилися, коли їх господар прокинувся. У грудях Лева висів смердючий клубок болю, зліплений зі збовтаних нечистот якогось забутого відстійника гріхів.
Як добре, що Лев не пам’ятав сну. Інакше його голові не позаздрили б навіть найновіші комп’ютерні мікропроцесори, бо вони б умить захрюкали, як сполохані поросята, задиміли б смолою і… полетіли. Геть, у нікуди… Без права на реанімацію…
Ранок приніс морозяне сонце у вікно і передноворічний день.
Мовчазний хлопчина в окулярах скинув з себе маску недоступного мудрагеля й нарешті почав говорити. Після вчорашнього Левового майстер-класу розгадування кросвордів хлопець збагнув, що йому ще вчитися і вчитися, й почав діставати Лева запитаннями. На диво хлопцеві і собі, Лев так відповідав, що було цікаво обом. Нарешті хлопцеві «чому» так дістали чоловіка, що той прикинувся сплячим.
Представник старого року у лікарні помаленьку пострибував на милицях по палаті, він нікуди не спішив, бо передноворічні приготування не для калік. Час не ходить всюди однаково – однозначно…
«Вир життя закручує здорових і тих, хто має мету», – подумав Безрукий Лев, боячись розплющити очі, аби не нарватися на нахабного «ботаніка», який своїми зазубреними мізками не може збагнути, що думання втомлює. Тим паче, коли свого думання – по горло. І воно застрягло там міцно, позабиване клинами та укріплене всілякими сучасними причандаллями.
Лев відчував, що після цього «дивного», м’яко кажучи, випадку, коли доля його звела віч-на-віч зі смертю, і яку, судячи з газет, він завдяки чомусь чи комусь в останню мить фантастично обдурив, з нього наче щось відщепили, вирвали з нуздром. І розумів, чого гріха таїти, що багато чого і додавалось, підсаджувалось штучно, проте не могло прирости, зріднитися з тим, що залишилось.
Лев з усіх сил намагався повернутись у минуле. Він напружив пам’ять, задав собі конкретну дату – 30 січня 1980 року. Бо однозначно починати треба з самого початку…
Богдан біг до своєї Марічки. Літо довго тримало сонце на небі й радісно вело хлопця до нового міста. Там вони мали таємницю!
Богдан не чув душі в Марічці, а вчора відчув ще й блаженство тіла! Яка вона соковита! Вся!
День пройшов як у тумані, що стелився, наче небеса.
Ніби не спішив, але так щось підганяло, що від того було лячно. Як на пласі.
Примчав, побачив її розтерзаною… А над нею – задоволеного сина лавника. Голого.
Душа не могла стерпіти…
3
Лікар зайшов не сам. Замість жартівливих тирад буркнув «добрий день», поставив біля ліжка крісло, строго сказав:
– Коли закінчите – повідомите. Прошу – недовго. Ваша законність не втече, а без здоров’я правда одна – цвинтар…
На