Ребекка. Дафна дю Мор’є
жакеті, спідниці та крислатому школярському капелюсі.
Похмурий офіціант приніс чай, і доки я їла хліб із маслом, що смакував, мов тирса, мені пригадалася стежина в долині, яку він описував удень, запах азалій і біла галька на березі. Якщо він усе це так любить, що ж він робить тут, серед цієї пустопорожньої марноти Монте-Карло? Місіс Ван Гоппер він сказав, що нічого не планував, що приїхав поспіхом. І я уявила, як він біжить тією стежкою в долині, а поруч із ним – його власний небесний гончак.
Я знову взяла книжку до рук, цього разу розгорнула її на титульній сторінці й прочитала присвяту. Химерним похилим почерком було написано: «Максу – від Ребекки. 17-те травня». Крихітна крапля чорнила заплямувала порожню протилежну сторінку, неначе та, хто писала, у нетерпінні струсила перо, щоб чорнило текло вільніше. І відтак, накопичившись на кінчику пера, воно зробило почерк дещо жирнішим, і ім’я «Ребекка» постало на папері чорним і чітким, висока й похила «Р» нависла над рештою літер.
Я різко згорнула книжку, накрила її рукавичками й, потягнувшись до сусіднього крісла, взяла старий номер журналу «Л’Ілюстрасьйон», погортала його. Там було кілька гарних фотографій замків Луари і стаття. Я уважно її перечитала, розглядаючи світлини, але, закінчивши, зрозуміла, що не запам’ятала жодного слова. І річ була не в Блуа з його вузькими баштами й шпилями, що стирчали переді мною на сторінці. Річ була в місіс Ван Гоппер, яка день тому в ресторані, зиркаючи своїми крихітними свинячими оченятами в бік сусіднього столика й затримавши виделку з купою равіолі в повітрі, промовила: «Яка жахлива трагедія! Звісно ж, про це писали в усіх газетах. Кажуть, він ніколи про неї не говорить, ніколи не згадує її імені. Знаєш, вона потонула в бухті поблизу Мендерлея…»
5
Я рада, що таке не може трапитися двічі, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, і до того ж тягар, що б там не казали поети. Їм бракує сміливості, цим дням, коли тобі всього лише двадцять один рік. Вони сповнені дрібних проявів боягузтва, дрібних безпідставних страхів, і тобі так легко завдати болю, тебе так просто зранити, ти падаєш жертвою першого-ліпшого колючого слова. Сьогодні, коли вже вкрита щитом самовдоволення, притаманного наближенню зрілого віку, жалюгідні кпини, які чуєш день у день, майже не саднять і досить швидко забуваються, але тоді необачно кинуте слово не відпускало, перетворювалося на пекучу стигму, а погляд, позирк з-за плеча видавався вічним тавром. Кожна відмова провіщала те, що півень проспіває тричі, а будь-який прояв нещирості здавався поцілунком Юди. Дорослі здатні обманювати, не відчуваючи докорів сумління, і зберігати безтурботний спокій, але в ті часи навіть найменша брехня обпікала язик, змушуючи припинати себе до стовпа ганьби.
– Що ти робила вранці? – як зараз чую її голос, вона зіперлася на подушки, в її тоні чулася легка роздратованість не по-справжньому хворого пацієнта, який надто довго пробув у ліжку, і, простягаючи руку до тумбочки по колоду карт, я відчула, як від почуття провини моя шия вкрилася плямами.
– Грала з тренером у теніс, – сказала я їй, та не встигла навіть вимовити