Небіжка для ляльки. Олексій Щуров
не варто. Назва значення не має, а місце залишається. Тому вона попрямувала до входу.
Натовп був забагацьким для такого приміщення. До такого Ґейдвіг давно звикла. Це було місце збіговиськ різного люду. Як завжди тут музика била по вухах, повітря було спертим, у ньому пахло потом та хіттю. Ґейдвіг смакувала його, немов свободу, ще мить – і вона війшла у відрив. Такий, немов то була остання ніч її життя. Минулого, звісно. І вона хотіла провести її на свій власний розсуд. Вона проштовхнулася за вільний столик, який щойно звільнився від компанії фріків та замовила міцний коктейль.
– Овва, Віггі тут! – почула вона знайомий голос.
До столику підсіла інша компанія, але Ґейдвіг знала їх усіх. Саме тому вона вирішила заїхати до «Alcazar-Alcatraz». Вони зависали тут майже щоночі до самого ранку, такі ж маргінали, як і Ґейдвіг. Доречи, називали вони себе не за справжніми іменами, а за ніками, тільки Ґейдвіг скоротили до Віггі. Ха, Іггі-Віггі, така собі, найнамаханіша з їх усіх до теперішнього часу. Зараз, як би висловилася Дряпка:
– Буржуйка, – саме таке слово Ґейдвіг почула зараз від подруги з насиченим чорним волоссям та чорними тінями на віях та багатьма металевими кільцями у носі та губах. – На якому глам-смітнику прикидон відрила?
Дряпка завжди нападала першою, від її язика діставалося усім.
– Бла-бла-бла! Дряпка права, – додала перцю Мара, фарбована під платинову білявку з довгим волоссям та лінзами, що змінювали колір очей. – Глам на гламі гламом поганяє. Ти щось не дуже виглядаєш, Іггі. Ковтни свого коктейлю, та гайда за нами. Зараз тут буде така туса, ми усі з сьомої вчорашнього сторчимо. Макс буде скоро.
З ким Ґейдвіг не хотіла бачитися, то це з Максом. Він допоміг їй з роботой, проте після цього випадку… Нічім вона йому не забов’язана.
– Скам і Лайм будуть? – Ґейдвіг намагалася перекричати галас.
– Зависли десь, – крикнула Мара. – Ти справді прикидаєшся, чи змінилася?
– Тупі зміни, – пробубоніла Дряпка. – Стала дурепою. Раніш була краще.
Ґейдвіг воліла промовчати. Якщо Дряпка причепилася, то буде чіплятися увесь тиждень.
– Туса скоро? – спитала вона.
– Затримують вже годину, – відповіла Мара. – Я, напевно, звідси почимчикую: нудота набрида. Нікого не чекатиму.
– А, може, варто? – спитала Дряпка. – Скам зараз буде, Лайм підтягнеться, і тоді усі рушимо.
– Тоді по коктейлю? – запропонувала Ґейдвіг.
– Га, справді, буржуйка, звідки бабло?
– Замовимо, вип’ємо та ноги в руки, – відповіла Ґейдвіг. – Я без нічого.
– Кльово! – Мара та Дряпка вигукнули майже в один голос. – Як будемо вшиватися?
– По одній. Спочатку я, потім Мара, і нарешті ти. Усіх чекаю у кінці провулку, там моя тачка.
Хвилин за двадцять принесли два коктейлі – якусь вибухову суміш, від якої клепки у голові летять, тому пити доводилося поступово, щоб не обпекти