Військо Української революції 1917–1921 років. Євген Пінак
унтер-офіцерів та юнкерів військових шкіл Російської армії, які перебували на території України, але не отримали українського громадянства. Цей корпус підпорядковувався безпосередньо П. Скоропадському, хоча мав забезпечуватись зі складів Військового Міністерства Української Держави. Форма одягу вояків корпусу була такою самою, як в армії Російської імперії, а їхня службова діяльність регламентувалася військовими статутами Російської імператорської армії. Корпус мав діяти на східних кордонах України, переважно в нейтральній зоні між російським та українським кордоном. Влада дуже сподівалася залучити хоча б частину з тієї великої кількості офіцерів, які перебували в той час в Україні, та марно: добровольців було небагато, а мобілізовані шукали приводу ухилитися від служби[97].
Останні місяці існування Української Держави позначилися посиленням проросійських тенденцій, що було безпосередньо пов’язано з міжнародним становищем, зокрема з поразками держав Четверного союзу. На Гетьмана тиснули прихильники орієнтації на білу Росію, насамперед представники російських організацій в Україні («Монархічний блок», «Союз відродження Росії» та інші). 17 жовтня 1918 р. на засіданні Ради Міністрів було розглянуто «Записку в справі зовнішньої політики України», підготовлену десятьма міністрами, які вимагали надати допомогу російським політичним колам у боротьбі з більшовицьким урядом за відновлення «великої Росії»[98].
Революція у Німеччині, підписання 11 листопада 1918 р. Комп’єнського перемир’я, яке свідчило, що Німеччина програла війну, розвал Австро-Угорщини на початку листопада 1918 р. та початок евакуації німецьких та австрійських військ з України зробили крах гетьманського режиму невідворотним. Країни-переможці, насамперед Франція, відверто відмовляли Україні у праві на незалежне існування. Тоді П. Скоропадський вирішив змінити зовнішньополітичну орієнтацію Української Держави і 14 листопада 1918 р. видав грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією, а також призначив новий проросійський уряд на чолі з С. Гербелем[99].
Це стало безпосереднім приводом до повстання, яке ще з вересня 1918 р. готувала група представників українських лівих партій на чолі з головою Українського Національного Союзу В. Винниченком. Головною ударною силою повстання став Окремий Загін Січових Стрільців (ОЗСС), сформований у Білій Церкві з колишніх вояків полку Січових Стрільців під командуванням військового старшини Є. Коновальця.
Повстання почалося 16 листопада 1918 р. виступом Січових Стрільців на Київ. Того самого дня в Харкові Запорізька дивізія на чолі з полковником П. Болобочаном – найбоєздатніше з’єднання Української армії – також повстала i приєдналася до Директорії[100]. 18 листопада під станцією Мотовилiвка ОЗСС розбив відправлений на придушення повстання офіцерський загін генерал-майора Святополка-Мирського, при цьому частини Сердюцької дивізії, відправлені разом із офіцерським загоном, фактично відмовились
Там само. – С. 216.