Військо Української революції 1917–1921 років. Євген Пінак
у комфортному та безпечному Харкові (тільки один піший полк та одна артилерійська бригада дислокувались в Ізюмі). Більше того, офіцери колишніх 33-ї та 42-ї піхотних дивізій Російської імператорської армії, які до Першої світової війни розташовувались у Києві, масово відмовлялись їхати до Харкова для формування 13-ї та 14-ї піших дивізій. Кадри 33-ї піхотної дивізії так і не змогли відправити з Києва – вони «вибили» для себе перейменування у 7-му пішу дивізію ІІІ (Київського) корпусу, а замість них до Харкова як 14-ту пішу дивізію відправили кадри 31-ї піхотної дивізії, яка до війни дислокувалась переважно в Харкові[81]. Кадрам 42-ї піхотної дивізії не вдалось уникнути відправки до Харкова як кадрів 13-ї пішої дивізії, але більшість її офіцерів відмовилися залишати Київ. Більше того, за планом штаб дивізії мав розташовуватись у Слов’янську, але так туди і не прибув[82].
Отже, попри формальне існування у складі армії Української Держави, ці частини не мали і не могли мати жодного військового значення, навіть коли б німецько-австрійське окупаційне командування дозволило провести масовий призов до гетьманського війська.
Таким чином, замість частин 7-го корпусу кордони Української Держави у Слобожанщині разом з німецькими військами захищала Запорізька дивізія, яка не могла похизуватись комфортними довоєнними квартирами…
Звичайно, серед старшин кадрових частин Української армії були і щирі патріоти, які були готові без вагань захищати державну незалежність навіть попри тяготи військової служби. Але значна кількість старшин виявились або пристосуванцями, або ще гірше – відвертими ворогами української державності, які розглядали армію Української Держави як ширму для розбудови «єдиної та неділимої» Росії.
Поки працювали над створенням кадрів регулярної армії, гетьман П. Скоропадський фактично перебував без війська: синьожупанники були розпущені ще за УНР, січові стрільці – після гетьманського перевороту, а єдине з’єднання, що залишилось, – Запорізьку дивізію – згідно з наказом Військовій офіції (ВО)[83] від 14 травня 1918 р. ч. 198[84] було фактично підпорядковано німецькому командуванню. Крім того, дивізія не була повністю лояльною до нової влади.
Щоб хоч якось виправити ситуацію, на початку червня 1918 р. було вирішено створити в Києві з’єднання за зразком Російської імператорської гвардії. Ним стала Сердюцька дивізія, що мала складатись із чотирьох піших, гарматного і кінного (Лубенського) полків, а також інженерної сотні.
На формування дивізії не шкодували сил та грошей. Старшинами дивізії мали бути бойові офіцери, бажано нагороджені орденом Святого Георгія чи Георгіївською зброєю, козаками – діти заможних селян, кожен з яких повинен був мати рекомендацію від місцевої організації хліборобів. Та раптом виявилося, що навіть заможні селяни не поспішають віддавати дітей до гетьманського війська, тож влада була змушена призивати новобранців до Сердюцької дивізії на загальних підставах.
Там само. – С. 287.
Там само. – С. 291.
Термін «Військова офіція» відповідав російському терміну «Военное ведомство».
ЦДАВО України. – Ф. 1074. – Оп. 2. – Спр. 2. – Арк. 24.