Диявол у Білому місті. Ерік Ларсон
і справді все обдумав і подивився на виставку як на можливість досягти того, за що він давно й запекло боровся, але майже завжди зазнавав поразки. Протягом усієї кар’єри він майже безуспішно намагався розвіяти упередження, що оформлення ландшафтів – це просто таке собі претензійне садівництво, і поставити свою справу поряд з іншими високими видами мистецтва, як-от: малярство, скульптура, архітектура. Олмстед цінував усякі рослини, дерева, квіти не за їхні окремі ознаки, а як форми чи кольори на художній палітрі. «Правильні» клумби викликали в нього внутрішній протест. Троянди для Олмстеда були не просто троянди, а «плями білого або червоного, котрі пом’якшують вигляд зеленої маси».[100] Його дратувало те, наскільки мало людей, як здавалося, розуміли ті ефекти, які він так довго й наполегливо шліфував. «Я, оформлюючи, бачу стежку з ненав’язливою, м’якою, трохи сумною вдачею – надаю відповідної форми ґрунту, прибираю невідповідні елементи й насаджую потрібну рослинність».[101] Щоправда, занадто часто він, «повернувшись через рік, бачив, що все порушено: але чому?! – «Моя дружина так любить троянди!»; «Мені подарували саджанці великих норвезьких хвойних дерев…»; «У мене слабкість до білих берізок – така росла в батьковому дворі, коли я був малий…»
Подібне траплялося і з великими громадськими проектами. Він разом із Кальвертом Воксом облаштовували та дбали про Центральний парк з 1858 до 1876 року, але потім Олмстеду довелося захищати парк від спроб виробляти з його територією таке, що цьому майстрові паркового мистецтва видавалося не менш як варварством. Та не лише Центральний парк – здається, таких знущань зазнавав ледь не кожен парк.
«Уявіть собі, – писав він архітекторові Генрі ван Брюнту, – що вам доручили збудувати грандіозний оперний театр; і тут, коли будівництво вже майже завершене й оформлення повністю продумане, вам раптом кажуть, що щонеділі будівлю використовуватимуть як баптистський храм, тож там треба знайти місце для великого органа, кафедри й чаші зі святою водою. Потім, теж через певний час, вам почнуть казати, що частини вашої опери слід переобладнати на зал суду, в’язницю, концертний зал, готель, ковзанку, хірургічну клініку, цирк, майданчик для виставки собак, гімнастичний зал, бальний зал, вокзал і вежу для відливання дробу![102]» Отака історія, писав він, «завжди й відбувається з громадськими парками. Перепрошую, якщо втомив вас багатослівністю, – у мене стався черговий напад хронічного гніву».
Оформлення ландшафтів, на думку Олмстеда, потребувало більшої громадської уваги, яка, у свою чергу, дасть цьому мистецтву більш високий рівень довіри. Виставка, зрозумів він, може тут стати у великій пригоді, коли буде виконана на тому рівні, який уявляє собі Еллсворт. Проте він мав зважити й на найближчі наслідки такої згоди. Його фірма на той час була завантажена роботою під зав’язку, настільки, що, за словами Олмстеда, «ми самі весь час перебуваємо в нервовій напрузі, посеред хмари хвилювань».
Olmsted, «Landscape Architecture», 18.
Rybczynski, Clearing, 396.
Лист Олмстеда до ван Брюнта, 22 січня 1891 р., Olmsted Papers, Reel 22.