Пасажир. Жан-Крістоф Ґранже
Анаїс виникло таке відчуття, наче вона просто-таки фізично вдерлася до царства чоловічої всемогутності. Тут розмовляли про гроші, владу, політику та спортивні перемоги. І, звісно ж, про секс. Кожен розповідав про свої перемоги в ліжку і хвалився коханками так само, як ото з гордістю сповіщав про те, скільки очок набрав на гольфовому моріжку. На неї ніхто поки що не звертав уваги.
– Хто тут Тіо? – запитала вона Ніколя.
Хлопець показав на чоловіка, що застібав ременя. Кремезний, високий, років п’ятдесяти, з сивиною на скронях. Анаїс підійшла, і її знову охопив неспокій. Чоловік виразно скидався на її батька. Те саме смагляве і величне обличчя. Той самий вираз на ньому – власника, що прагне твердо стояти на своїй землі.
– Лікар Тіо?
Чоловік усміхнувся. Її дискомфорт лише посилився. На неї дивилися ті самі крижані очі, як і в батька. Прозорі очі, що прагнули втопити тебе у своїй безодні.
– Це я.
– Анаїс Шатле, капітан судової поліції Бордо. Я хотіла б побалакати з вами про Філіппа Дюрюї.
– А, про Філіппа! Розумію…
Він поставив ногу на лавку і заходився зав’язувати шнурки. Метушня в роздягальні наче і не стосувалася його. Анаїс зачекала кілька секунд.
Лікар узявся до другого черевика.
– У нього якісь неприємності?
– Він помер.
– Передозування?
– Авжеж.
Тіо випростався і з фатальним виразом на обличчі похитав головою.
– Здається, новина вас не дуже здивувала.
– Я знаю, що він колов собі у вени, тож не дивуюся.
– Ви йому виписували субутекс. Він намагався покінчити з дурманом?
– У нього були періоди поліпшення і погіршення. Коли він був у мене останнього разу, ми дійшли до чотирьох міліграмів препарату. Здавалося, він став на правильний шлях, та я не мав особливих надій. І ось доказ…
Лікар надів пальто зі щільної вовни.
– Коли ви бачили Філіппа востаннє?
– Треба глянути в нотатках. Десь тижнів зо два тому.
– Що ви про нього знаєте?
– Небагато. Раз на місяць він приходив до диспансеру. Пса залишав надворі. Про себе нічого не розповідав.
– До диспансеру? Ви приймали його не у своєму кабінеті?
Він застебнув дерев’яні ґудзики і зашморгнув блискавку спортивної валізки.
– Ні. У четвер я зазвичай чергую у кварталі Сен-Мішель. У МПЦ – медико-психологічному центрі.
Анаїс і так не дуже могла збагнути, як це такий пещений буржуа погодився впустити до свого кабінету такого брудного бурлаку, як Філіпп Дюрюї. Та уявити, що Тіо приймає в обдертому приміщенні диспансеру місцевий простолюд, їй було ще важче.
Він буцім прочитав її думки.
– Вас дивує, що такий лікар, як я оце, погоджується чергувати в диспансері? Безумовно, у такий спосіб я заспокоюю моє сумління.
Він промовив це з неприхованою іронією в голосі. Анаїс відчувала, як у ній скипає роздратування. Галас, що стояв у роздягальні, заважав