Жіноче тіло у традиційній культурі українців. Ірина Ігнатенко
в глинянику, випити, то й минеться, якщо вона тіко од зопрання бідує»[198]; «Женщина, отжав рубашку в негодном горшке или казанке, идет с ним на речку и, набрав в него воды, дважды выливает обратно, а третий раз льет 9 ложек на рубашку, приговаривая: «мое пры мени, чуже хай иде за водою». Горшок забрасывает в воду, а рубашку, отзолив, носит, или идет к реке в грязной рубашке и, набирая воду мужской ложкой, дважды льет на речку со словами, «оце чуже и це чуже», третий-же раз, сказав: «а це мое» – себе на пелену (подол)»[199].
Відповідно, коли жінки разом прали місячні сорочки, то намагалися класти їх не шарами, а в рядок: «і вже як у жлукто складали, то хоч з чотирьох зберуться було нечисті сорочки, то вже одну коло одної складаєм у рядок, у в один шнур і в один шар, хоч і як уже зажмякаються дуже сорочки, а вже боїмось, щоб не зопралась котора з которою і щоб не перейшло з одної до другої»[200], або перекладали жіночі сорочки чоловічими штанями[201].
Отже, основним сенсом у цих магічних обрядах є символічний переділ місячних, позбавлення надлишку крові. Жінка у той чи інший спосіб «ділила» свою кров, частину якої залишала собі, а іншу пускала на воду, закопувала у землю або забивала кілком в отвір дверей, тобто знищувала.
Зважаючи на те, що жінка в цей період вважалася нечистою і це начебто передавалося на все, з чим вона контактувала, у традиційній культурі було вироблено низку заборон щодо життя й діяльності під час місячних. Їх можна розподілити на дві групи: церковні й народні.
До церковних – варто зарахувати заборону йти до церкви і торкатися священних реліквій, цілувати Євангеліє, хрест, ікони, пекти просфори. Усі вони були на певному історичному етапі сприйняті народною культурою та введені у вжиток: «нечистая» женщина не должна ходить в церковь, целовать иконы, ходить за крестным ходом, а тем паче, приобщаться или венчаться, – т. к. это тяжкий, непростительный грех»[202]. Звернімо увагу на мотивування заборон та покарання за їх порушення: «Якась жінка з місячкою пішла до церкви, і кров її всю церкву залила, а на образах, особливо на Марії Магдалині та Варварі, виступили криваві плями»[203] (Вінницька обл.); «борода у теї виросте, що піде з циганами до церкви»[204]. До того ж вірили, що у жінки, яка порушила цю заборону, на всі свята будуть місячні й, не маючи можливості ходити з ними до церкви, вона буде виключена з громадського життя. Її також буде покарано тривалими місячними і важкими пологами[205]. Жителі Білоруського Полісся вірили, що жінку, яка зайшла у церкву під час місячних, буде покарано гнівом Божої Матері посиленням кровотечі й важкими пологами: «Кажны празник у ей буде на рубашце, и много того буде»; «буде тяжэло радить, када вона ражать будэт»; «Як зайдэ жэнщина, як на рубашке у цэркву, то Божа матэрь у лицэ мэняеця»[206]. Заборони для жінки йти до церкви у такому фізіологічному стані досить поширені й сьогодні: «В церкву не можна йти ніяк»[207];
Милорадович В. П. Народная медицина в Лубенском уезде… – С. 89.
Гр[ушевський] Мр. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. – С. 76.
Талько-Грынцевич Ю. Д. Народное акушерство в Южной Руси. – С. 22.
Беньковский Ив. Народный взгляд на «нечистую» женщину. – С. 131.
Верхратський С. А. Український медичний фольклор. – Арк. 72.
Гр[ушевський] Мр. Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. – С. 71.
Кабакова Г. И. Антропология женского тела в славянской традиции. – С. 196.
Агапкина Т. А. Славянские обряды и верования, касающиеся менструации. – С. 119.
Колодюк І. Канівська польова практика 2007 р. Запис. у с. Гамарня Канівського р-ну Черкаської обл. // КЕКІФ, ф. 18, папка 3, од. зб. 3., арк. 3.
Кісь О. Полісся 1998. – Арк. 33.