Михайло Драй-Хмара. Отсутствует
блакиттю весняною…»
Під блакиттю весняною
сушить березень поля,
і співає підо мною
очервонена земля.
Був там гроз кривавий подих,
дощ топив людей, звірят, —
та із нурт із темноводих
вирнув новий Арарат.
І дзвенять стожарно дуги:
мир хатам убогим! мир!
Вже ніхто не візьме вдруге
вас в невольницький ясир!
Вітер, вітер з хмарних кубків…
Став ковчег посеред гір,
і, як Ной, я жду голубки:
хочу вийти на простір!
1922
«Розлютувався лютий надаремне…»
Розлютувався лютий надаремне:
скоро з стріх закапає вода,
вийде в поле віл під’яремний,
і я помандрую, як Сковорода.
Передо мною відкриті всі дороги
(не обмину й мишачої нори) —
понесу в саквах своїх убогих
сіромахам на вихліб дари.
Бідний сам, я не йду на хитрі влови:
з серця в серце наллю я пісень, —
хай і в них блакитніє новий,
осяйний, безсмертний день!
1922
«Ще губи кам’яні…»
Ще губи кам’яні
дахів високих
пожадливо бузу татарську ссуть1,
ще безматень2 у вульні3 велетенськім
не зворухнувся:
грузно спить,—
а вже
набряклими повіками за містом
моргає хтось
і пальцями нервово
по ринві стукотить.
Бульвари.
Сніг таранкуватий —
як стародавній мармур,
а коло прикорнів чорніє:
провалились рани…
І сльози
(не мої – дубів померклих)
моє обличчя й руки кроплять.
Чого ви плачете, незрячі?
Нехай брудною дергою4
вкривається дорога,
нехай замість блакиті
висне повсть,—
та вірте:
скоро, скоро
до нас веселик прилетить,
і ще послухаєм музик,
коли і в хаті найбіднішій,
і в найубогішім кварталі,
і в кожнім місці,
в кожнім серці
заквітнуть сонячні троянди.
Ґринджолами
мовчазно
кожух проїхав.
1923
«Я полюбив тебе на п’яту…»
Я полюбив тебе на п’яту,
голодну весну: всю – до дна.
Благословив і путь прокляту,
залиту пурпуром вина.
Орлицею на бій летіла
ти, добросерда, а не зла.
Я бачив кров на юних крилах
і рану посеред чола…
І знов горбатіла Голгота1
там, де всміхалися лани,
вилазив ворог на ворота,
кричав: розпни її, розпни!
І гіркоту цієї муки
пили ми з повного відра
і, мовчки поєднавши руки,
були