Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      і вітер весняний, рвачкий,

      що всі думки мої недобрі

      розмає, як пухкі хмарки.

      І синявою молодою

      сповняється ущерть душа…

      Он журавлі понад грядою

      назустріч з вирію спішать.

      Не треба дум, вагань не треба:

      трудний до сонця переліт, —

      та в голих, у безлистих вербах

      вже грає вітер на весь світ!

      Долі своєї я не кляну:

      бути луною, будить луну.

      Віршником був я рунних полів —

      гнівом на дуків дух мій горів.

      Пісня – посестра, степ – побратим, —

      вольная воля трьом нам усім.

      Двічі я зрадив ніжну сестру.

      Потім побачив: без неї умру…

      Втретє ми стрілись на чужині,

      як запалали перші огні,

      і положили святий зарік —

      не розлучатись навік.

      Брате мій, сестро, любі мої,

      вітер жене нас у дивні краї.

      З вітром ми щирі: вітер – наш друг, —

      хто цей розірве четверокруг?

      Я і посестра, вітер і степ —

      ніжність і воля, сила і креп¹.

      Бути луною, будить луну, —

      долі своєї я не кляну.

      Я світ увесь сприймаю оком,

      бо лінію і цвіт люблю,

      бо рала промінні глибоко

      урізались в мою ріллю.

      Люблю слова ще повнодзвонні,

      як мед пахучі та п’янкі,

      слова, що в глибині бездонній

      пролежали глухі віки.

      Епітет серед них – як напасть:

      уродиться, де й не чекав,

      і тільки ямби та анапест

      потроху бережуть устав.

      Я славлю злотокосу осінь,

      де смуток мій – немов рубін,

      у перстень вправлений; ще й досі

      не випав з мого серця він.

      Дивлюся й слухаю: прозоро

      співає струмінь битія,

      і віриться, що скоро-скоро

      так само заспіваю я.

      Я п’ю прив’ялу тишу саду,

      як стигне пізній холодок,

      і слухаю Шехерезаду,

      що знає тисячу казок.

      До мене простягла долоні:

      «Я жду давно тебе, – прийди!»

      А на блакитній оболоні

      зринає срібний молодик.

      За садом царина і поле.

      Гей, скільки йде туди стежок!

      Не переслухаю ніколи

      Шехерезадиних казок!

      Стогнала ніч. Вже гострі глиці

      проколювали більма дня,

      і синьо-золоті грімниці

      дражнили відгульня-коня.

      Розбурхалася хмар армада, —

      а ти, опалена, в огні,

      ти, вся любов і вічна зрада,

      летіла охляп на коні.

      Під копитом тріщали ребра,

      впинались очі в образи, —

      а ти розпліскувала цебра

      передсвітанної