Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      Прощайте, товтри круглогруді,

      і ти, гніздо Кармелюка,

      де й досі бойові погуди —

      мов червениці чумака,

      і ви, яри крутоберегі,

      де стільки раз лилася кров…

      Прощайте, скомнії, береки1:

      побачимось не скоро знов.

      Минуть роки, і кров зашерхне,

      і висхне Збруч, мутна ріка,

      і тільки пісня не померкне,

      як гнів і ніж Кармелюка.

      І знов, як перший чоловік,

      усім тваринам дав я ймення:

      я зорі сестрами нарік,

      а місяць – побратим у мене.

      І всяку душу я живу

      нарік, натхненний, по вподобі,

      а сам на самоті живу:

      моя душа – безводна Гобі.

      В свічаді зоряного сна

      я бачу добрі й злі години…

      У кого серце віщуна,

      тому не обіймать людини.

      Лани – як хустка в басамани¹,

      а з підмéтів2 низьких долин

      заносить духом конопляним,

      і вигорілим тхне полин.

      Самотній, з журавлем, колодязь

      над полем журиться давно.

      Вмочає сонце в сонну потязь

      золототкане полотно.

      Як віл, іде поволі днина.

      Застигла колова шулік.

      Коли ж задзвонить тут машина,

      засяє електричний вік?