Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      Одцвітають півонії! Кров’ю

      забагрилась навколо земля, —

      то владичиця смерть над любов’ю,

      над красою тріумф свій справля.

      Переможная, спис твій і в мене

      у скривавлених грудях стремить,

      але серце цвістиме огненне,

      як остання весна зашумить!

      Хмеліють хмари, хвилюють в трансі.

      Повстань, титане молодий!

      Хай запалають протуберанці:

      на бій, на бій!

      На сході гомін, спів буревію,

      піднось скрижаль золоторун…

      Я огневію, полуменію:

      я твій вістун!

      Рубінять рани. Весніє. Вранці.

      Мечі на трупах ворогів:

      палають гнівно протуберанці —

      світанний бій!

      Ревно забилось в тривозі:

      – Хто ж ти – мій ворог чи друг?

      Я – на останній дорозі,

      серед проклятих яруг.

      Нидію в замкненім колі.

      Морок густий навкруги —

      вже не побачу ніколи

      сонця твого корогви.

      Сон не присниться пророчий —

      в серце хтось цвяха забив.

      В темряву вічної ночі —

      зір мій сліпий.

      Справдились навісні вирóки

      (ні раб, ні цар їх не уник) —

      зв’ялив весняр блакитноокий

      світанного життя бильник.

      Не скаже батько: «Милий сину»,

      і не пригорне син його,

      як я маленьку домовину

      до серця пригорнув свого.

      Роз’ятрив нам весняр унози,

      улучив лучник боляче, —

      та не впадуть на вічко сльози

      з невиплаканих очей!

      Білі вишні, ще й білі морелі:

      – Здрастуй, золота Харито¹! —

      Розплітає хмарам джерегелі

      пустотливий вітер.

      Як бджола в саду вишневім,

      знову п’єш ти й знову раниш,

      а на ранок, як пісок у жмені,

      розтечешся і підманиш.

      Тільки синь дніпрова не підманить,

      ще сильніша, як Харити очі…

      Гонить вітер хмарні каравани:

      буде дощик проти ночі.

      Ми сонця-радості не бачимо:

      ми – сліпі.

      Ми навіть горя не оплачемо

      в німій журбі.

      Кривавий деспот випив очі нам

      огнем війни —

      і от навіки потолочено

      життя лани.

      О світе ясний, світе радісний,

      ти згас навік,

      А біль шалений, біль ненависний,

      живе – не зник!

      Люблю твою пісню нóву,

      її