Михайло Драй-Хмара. Отсутствует
сліди убогі:
руїни брами та церков.
Стою над порохом віків
і думаю: пройшло могутнє…
І раптом череда гудків
неждане розрива майбутнє.
1929
«Ми тільки гралися з тобою…»
Ми тільки гралися з тобою —
душа коханням не цвіла, —
а за широкою рікою
тремтіла голуба імла.
І ми пішли туди обоє
рожевий ранок зустрівать.
Гуділи вітрові гобої
і пахла росяна трава.
Пустило сонце гострі жала,
ти пісні зачала співать
і піснею причарувала
мене, веснянко степова.
Тоді любов, як сніп горючий,
що мчиться в колесі з гори
й Купала осяває з кручі,
шалено вибухла й горить.
Із того часу, мов примара,
іду я за тобою вслід.
Над нами громовиць отара,
а поміж нас тернистий глід.
Поперед мене, легкокрила,
у далеч полинула ти.
Хотів би стать – і вже несила
од тебе очі відвести.
Не знаю, що це: щастя? мука? —
цей весняний трояндний герць?
Я тільки знаю, що розлука
чиєсь розіб’є з наших серць.
Ми вже не граємось з тобою,
і туга коло уст лягла…
Скажи: що робиш ти зі мною?
куди мене ти завела?
1929
Любці колессі1
У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.
Я нюхаю світло і звук,
я чую, як грає проміння,
я бачу: на цвинтарі мук
нове проростає насіння.
О пращури прийшлих віків,
в музику закохані діти,
для вас я всю душу розрив,
скарби, найдорожчі у світі.
У серці троянди і буз:
несе мені радість антена,
прозору, як тіло медуз,
легку, як мазурки Шопена.
1929
«По кліті кованій, з залізними дверима…»
По кліті кованій, з залізними дверима,
зневажений, але величніший, ніж бард,
в незриме дивлячись тужливими очима,
усе з кутка в куток ступає леопард.
Повільний, гордий хід – мов огниками блима
плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,
а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,
де гнуться лотоси і квітне пишний нард.
Поете, це – твоя така химерна доля:
пручатись, борсатись у путах суєти
і марити про рай, як Піко Мірандоля1.
До синіх берегів, мов золота гондоля,
пливе замріяна твоя журба… а ти…
а ти волочиш тут кайдани Атта Троля2.
1929
«Спустившися на саме дно копальні…»
Спустившися на саме дно копальні,
шахтар в печі, немов підземний гном,
рубає вугіль чи руду кайлом,
прорізує фершлаги, штреки дальні.
Не в сон