Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      Мов на Голгофу, йшли ми на могилу,

      закинуту в далекій стороні.

      Важке зішестя й розшуки трудні

      серед бескеття, ялівцю і пилу.

      Нарешті бачимо: плиту похилу,

      розколотий надгробок в гущині,

      слова напівзатерті, неясні

      і написів пустих силенну-силу.

      Занедбаний, осиротілий прах!

      У чужині, на диких цвинтарях

      оселю має наш бездомний геній.

      Прообраз його днів – Лаокоон,

      а й смерть його в борні непримиренній

      не заквітчає лавром пантеон.

      Прекрасніший за «Весну» Боттічеллі¹,

      зів’яв ще на зорі твій юний цвіт:

      холодний, сірий, лицемірний світ

      для тебе був страшніший від пустелі.

      Самотніх мук порвалися орелі…

      Свій передсмертний кинувши привіт,

      ти зупинив орлиний гордий літ

      і в море скочив з Бронзової скелі.

      Усе поглинула довічна тьма.

      У жадній монографії нема

      про тебе навіть споминки дрібної.

      Коли над морем стане Скорпіон²,

      а з темряви подмуть сумні гобої,

      я згадую тебе, як скорбний сон.

      Тут Січ стояла, тут гули майдани,

      димилися козацькі курені,

      змагались семеряги і жупани,

      лунали горді і сумні пісні.

      А нині все це вкрили баклажани,

      картопля, морква, огірки рясні,

      і лиш могили, древні дідугани,

      нагадують колишні буйні дні.

      Та глянь на північ: там крицеві зводи

      черкаються об небо. Мов титан,

      потужний мур розсік дніпровські води.

      А на горі здіймаються заводи.

      То степу дух новий, то Дніпрельстан,

      грізний владар могутньої природи.

      Чернігове, за смілого Мстислава¹

      на Сівері ти голосно гримів,

      змагаючись із містом Ярослава,

      та гомін той заглух у млі віків.

      Коли ж Руїна надійшла кривава²

      і Київ у борні, як вир, кипів,

      ховався в затишку монастирів

      ти, господарячи, – яка неслава!

      А нині ти над тихою Десною

      зорієш золотом князівських бань,

      укрившись ярою садовиною.

      Тепер уже не станеш ти до бою,

      не потечеш до литвина на брань:

      тяжить Могила Чорна³ над тобою?

      Ти – перло в Володимировім гроні,

      заправлене в смарагд, де кожна грань,

      мов Маргарита в сіверній Короні,

      горить