Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      Задушливе повітря, камінь, мури

      (все це позаду, мов кошмарний сон)…

      Крислатих кленів юний батальйон

      вгорі вже стеле світлі шевелюри.

      Дуби біжать з гори, мов буйні тури…

      Обабіч сосни – цілий храм колон

      (а в небі тільки смужка – синій льон, —

      і ледве мріють золоті бордюри).

      І враз прорвалось смоляне шатро:

      який розгін! Блищить, як змій, Дніпро,

      на обрії – казкове Межигір’я…

      Під ним димує сиза оболонь…

      А над мостом піднялося сузір’я, —

      зайнявсь Поділ. Огонь, огонь, огонь…

      Немов химера кам’яна, в погорді

      ти знявся вище від потужних скель,

      вигадливий і гожий, як рондель1,

      чудний, як карб на оттоманській чорді.

      Довкола Смотрич, наче кінь на корді2,

      а в центрі мінарет, мов журавель,

      що нерухомо став серед осель,

      замріявшись у голубому фйорді3.

      Яка застиглість і суворість форм!

      Яка довершеність пропорцій, норм!

      Поема, вирізьблена із граніту.

      Але заглянь у темні очі веж:

      там жах середньовіччя, тьми і гніту,

      і кров, і гвалт, і заграви пожеж.

      Півкола, прямокутники, квадрати;

      будинки із бетону, криці й скла;

      скрізь радіомузика, автомати,

      і над усім – звитяжний знак числа.

      Кругом сади. На їхні пишні шати

      спадає водограїв срібна мла,

      а з неба, де горять ясні блавати¹,

      спливає золотиста мушмала².

      Тут мешкає одна сім’я-громада,

      де слів – в’язниця, люпанар³ і кат —

      не знають, і де кожен труд – відрада.

      Кинджала не кривавить помста й зрада:

      братерство тут – найвищий маєстат⁴,

      а можний розум – всеєдина влада.

      Вже рідше цокотять мотори й коні,

      вщухає гомін, шум міський – і я

      поволі засипаю на балконі.

      Але насупроти, мов манія,

      мигає мур увесь у світлих плямах,

      і тінь на ньому в’ється, як змія.

      Він безперестану в очу. Це замах

      на мій чутливий і тривожний сон.

      Я – ніби в’язень в електричних рамах.

      Строкатий мур тремтить, як махаон¹…

      Важкі, солодкі пахощі ясмину²

      до мене лащаться з усіх сторон.

      Вони струмують тихо, без упину,

      і я, гойдаючись на них, мов труп

      набальзамований, у безвість рину.

      Глухі удари чути – гуп і гуп —

      неначе слухаєш десь під водою

      далекий стугон велетенських ступ.

      Усім єством я прагну