Михайло Драй-Хмара. Отсутствует
злотокосу
я до грудей своїх тулю,
дитячий лепет п’ю, як росу,
і оживаю, і люблю.
І знову віра воскресає
у серці стомленім моїм,
а сльози… їх уже немає,
і жаль розвіявся, як дим.
1926
«Здрастуй, липню кучерявий!..»
Здрастуй, липню кучерявий!
Із дванадцяти братів
тільки ти м’які отави
стелеш на моїй путі;
тільки ти один зі мною
слухаєш під скрип гарби,
як вечірньою добою
перепели б’ють в забій,
як бджола летить із поля
до пахучих щільників
і в душі ростуть поволі
ритмів золоті разки.
1926
Перед грозою
Перший проїхав фургон —
загуркотали колеса
на позахмарнім мосту…
Загуркотали – і стихло.
Сонце сховатися встигло
за рядовину пухнату, густу.
Раптом розквітнули плеса —
огняні й сині, як льон.
З неба летять стрімголов
золотохвості гадюки —
мовкне, мов мертва, земля.
Вітер розкрилює крила —
чоло тополя схилила.
Темрява вкрила поля.
Зняті над жертвою руки —
зараз поллється кров!
1926
Круті
Шипшина й терен при дорозі,
а в далині – полки дубів.
Трясуся на скрипучім возі,
спускаючись з крутих горбів.
Лягає м’яко курява
на гречку, на тернясте поле…
Колись гула тут татарва,
тепер золотокрилі бджоли.
Та ще шуліка угорі
когось пасе хижацьким оком
і навіва думки старі
про те, що гине з кожним роком
Останній жолоб – і зненацька
біленька церковка, хати…
Тут зародились «Люборацькі»1,
тут жив Антосьо: це – Круті.
1926
«Південь. Сонце. Спека…»
Південь. Сонце. Спека.
Хліб зів’яв, посох.
З голубого глека
золотий пісок.
Опускає крила
млявий суховій, —
де ви забарились,
хмари дощові?
1926
«Прийшло на рано…»
Прийшло на рано:
розцвів кармáзин1
і в тінь пішов.
Через майдани
пливуть тумани,
мов білий шовк.
А в полі хори
перепелині,
блищить роса.
Кругом простори,
як в синім морі,
дзвенить коса.
І враз огнисте
схватилось сонце
(там в’яжуть жень).
Встає барвистий
і променистий
трудовий день.
1926
«І кожен день кудись в трамваї…»
І кожен день кудись в трамваї,
і кожен день не те, що треба, —
а десь і Ганг, і Гімалаї,
і спокій голубого неба.
Та неминучого