Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      Виходь на путь сувору і тверезу,

      не зупиняйсь, не оглядайсь назад.

      Вже роздягнув і дуба, і березу

      похмуристий, холодний листопад.

      На обрії лягли залізні смуги,

      пронизані стовпами димарів.

      Там не цвітуть жовтаві рожі туги —

      там полум’ям цвітуть і праця, й спів.

      Ламай традицій віковічну скелю,

      обтрушуй прах невольного життя.

      Хто випив келех чарівного хмелю,

      тому назад немає вороття.

      Привіт тобі, моє ластовенятко,

      що, з рідного полинувши гнізда,

      десь пурхаєш над голубим Дністром,

      над рипами, куди во врем’я оно

      водив і я тебе, мою маленьку,

      щоб глянути з високих берегів

      на пагорки й на доли бессарабські,

      укриті скрізь лісами кукурудзи

      та прегустим зеленим виноградом!

      Привіт твоїм сестричкам дорогим,

      що міряють босенькими ногами

      вузькі стежки від хати до альтанки,

      де, певно, всі ви граєтеся разом,

      до мурів тих, що захищають сад

      від буйних вод, які біжать в долину

      з глибоких рип після рясної зливи,

      і до Дністра, де ви щоднини двічі

      полощетесь, немов ті каченята,

      забувшись геть про менторський наказ

      супутниці своєї тьоті Лелі!

      Привіт твоїй бабуні дорогій,

      що любить нас і світить нам, як сонце.

      (Люби ж і ти її, моя хороша,

      і ласкою, дитячим, ніжним словом

      плати за все те щире, добре, тепле,

      що виплива із золотого серця

      бабусеньки). І дорогому діді,

      що повіда вам про «життя й науку»,

      що молодий ще має в грудях запал,

      не дивлячись на свій похилий вік,

      і в піжмурки десь, певно, з вами грає, —

      й йому привіт! А тітонькам твоїм,

      що схожі геть одна до однієї,

      немовби дві краплиночки води,

      легенько хай згадається!.. (Легенько

      згадається… Так мій дідусь, небіжчик,

      бувало, все казав, як чарку пив

      на покуті у день якийсь святковий).

      І всім, і всім – привіт, поздоровлення!

      Тобі ж, моє ластовенятко любе,

      ще й поцілунок в личко рожевеньке,

      присмагле, мов смачний їржівський

      зарзал…

      Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню,

      що виросло у тебе на голівці

      волоссячко, яскраве, золотисте,

      і що ти вся немов у сяйві ходиш.

      Ми дякуєм за те, що пишеш часто.

      Як радісно уп’яте і вдесяте

      читать твої листи, де ти виводиш

      свої… ні, ні, не кривульки – легеньке

      мереживо струнких дитячих літер,

      із-за яких несміло визирає

      і почуття, і перша думка – те,

      що зветься в нас душа… О щебетушко,

      як мило ти розповідаєш нам

      про