Михайло Драй-Хмара. Отсутствует

      Так звагом наближаються удави…

      Я скам’янів від дива і страху,

      як скам’яніли сосон щільні лави.

      Дивлюся в ніч, похмуру і глуху, —

      і бачу тільки балухи блискучі

      та волохату ворушку доху.

      Під нею м’язи рухаються гнучі,

      що посувають цей крицевий блиск

      униз, до самого підніжжя кручі.

      Тут я лежу. Вже близько василіск,

      почварна гадина, бридка й погана.

      Ось-ось розітнеться гадючий писк.

      Але це чари чи якась омана,

      що непорушно я лежу отут,

      хоча до мене смерть іде неждана?

      І раптом лапи, мов тугий хомут,

      душивши, обхопили мою шию —

      на мене наваливсь потужний лут.

      Прокинувшись від болю, я аж вию,

      здригаюся під черевом слизьким,

      пручаюсь, нігтями дорогу рию.

      Над нами пил густий встає, мов дим.

      Я не даюсь, напружую всі сили,

      змагаючись із дивоглядом цим.

      От-от полопаються в мене жили

      і мозок вискочить із голови,

      поки я скину тяж цієї брили.

      Та в звіра кров дзюрчить із-під брови,

      стікаючи мені на скроню й чоло,

      і очі лупають, як у сови.

      Сопіння, стогін, виляски навколо.

      Вже потвар сморід з рота вирига

      і набік хилить товстом’ясе воло.

      Я бачу, що моя прийшла черга,

      і пальцями впинаюся в горлянку —

      хребет зігнувсь у звіра, мов дуга, —

      я дужче роздираю чорну ранку.

      Вже кров аж цебенить йому з ушей,

      а я душу, щоб знищить до останку…

      Нарешті збляк крицевий блиск очей,

      з грудей звалилася важка потвора,

      на пальцях в мене юшка, наче глей.

      Я звів очима. Галява простора.

      За лісом, наче скибка кавуна,

      ущербний місяць. Мла напівпрозора.

      Ступити хочу… Раптом глибина

      мене хвата. Я падаю, зомлілий,

      на труп скривавленого душмана.

      І з трупом я лечу кудись, безсилий.

      Навколо безпросвітна тьма лежить,

      і душить сморід, задхлий і прогнилий.

      Перехопило дух. Жахлива мить!

      Я мчуся у безодню, у геєну,

      де небуття, де темний хаос спить.

      Я бачу вічну темряву страшенну,

      і серед тиші чорної небес

      пишучу руку великоогненну

      і троє слів: мене, текел, фарес⁵.[10]