Крізь браму срібного ключа. Говард Филлипс Лавкрафт
двійника, якого завжди кладуть поруч, і, покинувши межі гробниці, блукає околицями, чинячи свої темні справи.
Тисячоліттями спочивали тіла в помпезних саркофагах, вирячивши вгору свої мляві очі, якщо їх не відвідувало «ка», в очікуванні того дня, коли Осиріс відродить у них «ка» і душу, а також виведе леґіони задубілих мерців із глухих осель сну на світло. Яким тріумфом могло б обернутися це воскресіння, але, на жаль, не всі душі отримають благословення, не всі могили залишаться не спаплюженими, і тому неминуче варто чекати безглуздих помилок і жахливих збочень. Недарма й дотепер серед арабів сновигають чутки про несанкціоновані збіговиська мерзенних культів, які відбувають у найпотаємніших куточках нижнього світу, куди можуть без страху заходити лише крилаті невидимі «ка» і бездушні мумії.
Мабуть, найстрашніші перекази, що змушують кров стигнути в жилах, – це ті, що оповідають про якісь просто вже божевільні твори деградованого мистецтва жерців. Маю на увазі складені мумії, що є протиприродними комбінаціями людських тулубів із головами тварин, покликані імітувати найдавніших богів. У всі періоди історії існувала традиція муміфікації священних тварин – биків, кішок, ібісів, крокодилів тощо, щоб, коли настане потрібна година, вони могли повернутися в світ до ще більшої своєї слави. Але лише в період занепаду виникла тенденція до складання мумій із людини і тварини – тоді, коли люди перестали тямити справжні права і привілеї «ка» і душі.
Про те, куди поділися ті складені мумії, леґенди замовчують; виразно можна сказати лише те, що досі їх не знаходив жоден єгиптолог. Чутки арабів щодо цього занадто схожі на дитячі казочки, щоб ставитися до них серйозно. Адже вони доходять до того, що нібито старий Хефрен – той, що пов’язаний зі Сфінксом, Другою пірамідою і зяючим входом до храму, живе глибоко під землею зі своєю дружиною, царицею ґулів Нітокріс, і повеліває муміями, не схожими ні на людей, ні на звірів.
Усе це стало темою моїх марень – Хефрен, його царська половина, химерне збіговисько неприродних мерців – і, правду кажучи, я дуже радий, що всі будь-які чіткі обриси вивітрилися з моєї пам’яті. Найстрашніше з моїх видінь мало безпосередній стосунок до пустопорожнього запитання, яке я задавав собі напередодні, коли витріщався на висічене в скелі обличчя Сфінкса, цю вічну загадку пустелі. Глипав і запитував себе: в які невідомі глибини провадять потаємні ходи з храму, розташованого біля Сфінкса? Це запитання здавалося мені тоді таким безневинним і дріб’язковим, а тепер воно набуло в моїх снах форми бездумного і буйного шаленства: то яке ж велетенське, протиприродне й огидне чудовисько мало зображувати риси обличчя Сфінкса на початках?
Моє друге пробудження, якщо його можна назвати прокиданням, збереглося в пам’яті як мить безмежного жаху, подібного до якого і пережитого мною опісля я не відчував упродовж усього свого життя, а це життя було насичене перипетіями понад людську міру. Нагадаю, що я знепритомнів