Крізь браму срібного ключа. Говард Филлипс Лавкрафт
змусило мене проклинати ту довірливість, із якою я брав події останніх годин за чисту монету, тоді як вони влаштували справжнісіньку виставу, до того ж дуже неоковирну. Без попередження (гадаю, за сигналом, який непомітно подав Абдул) бедуїни накинулися на мене всією юрбою, і незабаром я вже був сповитий по руках і ногах, і так міцно, як мене не в’язали жодного разу в житті ні на сцені, ні поза нею.
Я пручався, скільки міг, але дуже скоро переконався, що одному мені не вислизнути від двадцятьох із гаком дужих дикунів. Мені зв’язали руки за спиною, зігнули до краю ноги в колінах і намертво скріпили між собою зап’ястя і щиколотки. Бридка шмата у роті й пов’язка на очах доповнили всю картину. Після цього араби закинули мене собі на плечі і стали спускатися з піраміди. Мене підкидало при кожному кроці, а зрадник Абдул невтомно кепкував із мене. Він знущався і глумився від душі; запевняв мене своїм утробним голосом, що дуже скоро мої магічні сили пройдуть превелике випробування, котре зіб’є з мене пиху, якої я набув у результаті успішного проходження крізь усі випробування, які мені пропонували в Америці й Європі.
– Єгипет, – нагадав він мені, – старий, як світ, і таїть у собі безліч загадкових первозданних сил, незбагненних для наших сучасних знавців, усі хитрощі котрих спіймати тебе в пастку настільки дружно провалилися.
Як далеко і в якому напрямку мене тягнули, не знаю. Моє становище виключало будь-яку можливість правильної оцінки. Безумовно можу сказати хіба одне: відстань не могла бути значною, позаяк ті, хто мене несли, жодного разу не додали кроку, і водночас я перебував у підвішеному стані на диво недовго. Ось саме ця приголомшлива стислість пройденого шляху і змушує мене сіпатися щоразу, коли думаю про Ґізу й її плато; сама думка про близькість до щоденних туристичних маршрутів того, що існувало тоді й, мабуть, існує дотепер, кидає мене в холодний піт.
Та жахлива аномалія, про яку я розповідаю, проявилася не відразу. Опустивши мене на пісок, шахраї обв’язали мені груди мотузкою, протягли мене кілька футів і, зупинившись біля ями з порепаними краями, закинули мене до неї дуже нечемним чином. Немов цілу вічність, а то й не одну, я падав, гепаючись об нерівні стіни вузького колодязя, вирубаного в скелі. Спершу я вирішив, що це одна з тих поховальних шахт, якими рясніє плато, але незабаром жахлива, майже неправдоподібна її глибина позбавила мене всіх підстав для якихось гіпотез.
Із кожною секундою весь жах пережитого мною ставав усе гострішим. Що за абсурд настільки нескінченно довго падати в діру, висічену в суцільній вертикальній скелі, і все ще не досягти центру землі! І хіба могла линва, виготовлена людськими руками, виявитися настільки довгою, щоб захопити мене в ці пекельні бездонні глибини? Простіше було припустити, що відчуті мною почуття вводять мене в оману. Я і досі не впевнений у зворотному, адже знаю, наскільки оманливим стає відчуття часу, коли ти переміщаєшся проти своєї волі, або коли твоє тіло перебуває у викривленому