Крізь браму срібного ключа. Говард Филлипс Лавкрафт
крізь Стігійський простір. Процес виявився напрочуд болісним і помережився фантастичними видивами, в яких своєрідно відбилася та обставина, що я був зв’язаний. Зміст цих мрій являвся мені цілком чітко лише доти, доки я їх відчував; потім усе якось відразу потьмяніло в моїй свідомості, і подальші страшні події – реальні чи лише уявні – залишили від нього одну голу канву. Мені здавалося, що мене стискає величезна жовта лапа, волохата п’ятипала пазуриста лапа, яка висунулася з надр землі, щоб розчавити й поглинути мене. І тоді я збагнув, що ця лапа і є Єгипет. У забутті я озирнувся на події останніх тижнів і побачив, як мене поступово, крок за кроком, підступно та поволі притягує і вабить якийсь ґуль[14], злий дух стародавнього нільського чаклунства, що існував у Єгипті задовго до того, як з’явилася перша людина, і пробуде у ньому, коли зникне остання.
Я побачив весь жах і прокляття єгипетської давнини з її позначеними страшними відзнаками спальнями і храмами мерців. Я спостерігав за фантасмагоричними процесіями жерців із головами биків, соколів, ібісів і кішок; примарні процесії, що безперервно прошкують підземними переходами й лабіринтами, обрамленими гігантськими пропілеями[15], поруч із якими людина виглядає, наче муха, і складають дивовижні жертви невідомим богам. Кам’яні колоси крокували в темряві вічної ночі, женучи табуни оскалених андросфінксів до берегів непорушно застиглих безмежних смоляних річок. І за всім цим ховалася шалена первісна лють некромантії, чорна і без форми; вона жадібно хапала мене в темряві, щоб розправитися з відлунням, що посміло її передражнювати.
У моїй пасивній свідомості відбувалася зловісна драма ненависті й переслідування. Я бачив, як чорна душа Єгипту вибирає мене, одного з багатьох, і вкрадливим шепотом закликає до себе, зачаровуючи зовнішнім блиском і чарівністю сарацинства, при цьому наполегливо штовхаючи в споконвічний жах і божевілля фараонства, в катакомби свого мертвого і бездонного серця.
Поступово марева стали набувати людської подоби, і мій провідник Абдул Раїс постав перед мене в царській мантії з презирливою посмішкою Сфінкса на устах. І тоді я побачив, що у нього ті ж самі риси обличчя, що й у Хефрена Великого, котрий воздвигнув Другу піраміду, і змінив зовнішність Сфінкса так, аби той був схожим на нього самого, і збудував гігантський вхідний храм із його незліченними ходами, таємниці яких не знають археологи, котрі їх відкрили; про неї знають лише пісок і німа скеля. Я побачив довгу вузьку негнучку руку Хефрена, точно таку ж, як у скульптури в Єгипетському музеї, у статуї, знайденій у страшному вхідному храмі. Тепер я був вражений, що не залементував свого часу, коли помітив, що точно такі ж руки мав і Абдул Раїс… Клята рука! Вона була огидно крижаною і хотіла розчавити мене… О, цей холод і тіснота саркофага… холоднеча і важкість Єгипту допотопних часів… Ця рука була самим Єгиптом, сутінковим і замогильним… Ця жовта лапа… І про Хефрена торочать такі речі…
Тут