Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
пить, до дівчат ходить і всіх добрих парубочих звичаїв дотримуватись!» Громада підхоплювала свого нового члена на руки і кілька разів підкидала вгору, співаючи хором:
Посіяли дівки льон…
Зв'язок цієї пісні з моментом «коронування», як думає Михайло Грушевський, полягає в таких словах:
На конику удалець,
Що за диво удалець,
Наш Іван молодець!
Після цього ритуалу «коронований» ставив хлопцям могорич: кварту горілки або барильце пива – це вже, як громада вирішить. Після могоричу колишній безвусий «кашоїд» набував усіх прав парубоцтва: він міг запускати вуса, носити сиву шапку, заломивши її «пиріжком», і, найголовніше, залицятися до дівчат і відвідувати вечорниці.
Крім прав, парубоча громада мала ще й обов'язки перед сільською громадою. Найголовніші з цих обов'язків були такі: будувати гойдалку на Великдень, колядувати з «звіздою» на церкву під час Різдвяних свят і вирубувати хрест на льоду для Водохрищі.
До дівочої громади приймали без особливих ритуалів і без могоричу, але з умовою, що кандидатка вже вміє шити, прясти та вишивати. Таке вміння було необхідне, бо ж на вечорницях бути без діла не годиться.
Обов'язками дівочої громади, крім організації вечорниць і «вулиці»,[33] були ще такі: квітчати церкву перед великими святами, впорядковувати самітні гробки на цвинтарі перед поминанням мертвих і допомагати працею старим та немічним у селі.
У багатьох селах Київщини, Чернігівщини та Полтавщини дівочі і парубочі громади, хоч і в значно слабшій формі, зберігались аж до 30-х років XX століття.
Діти
Про звичаї наших дітей у «передколгоспній» Україні можна було б написати багато цікавого, але це окрема тема для дослідження не тільки етнографа, а й педагога. Та все ж, говорячи про звичаї народу, не можна оминути й дітей. Ми обмежимося тут лише кількома спогадами старших людей про свої дитячі розваги взимку.
«Дівчатка бавляться ляльками. Кожна лялька когось представляє: «Це мама, а це тітка Наталка, а то бабуся». Про ляльок дбають, як дорослі про дітей: «Ось ми наваримо вареників та будемо обідати». Вареники ліпляться з м'якушки хліба. До ляльок дівчата говорять: «Ми підемо в поле, а ви, діти, зоставайтеся вдома, та не пустуйте, будьте чемні». Або таке: «А ми підемо в гості та вам гостинці принесемо». – Коли мені було років вісім, мама вже привчали мене прясти на веретено – щось таке грубе на мішки, на рядовину. Мама, бувало, зроблять з якихось гірших конопель мичку, настромлять на гребінь, і ми з сестрою сидимо та крутимо веретеном.
Часом бігали на лід сковзатися – без «коньків» (ковзанів), а тільки чобітьми, їздили санками, найбільше в свята, як були у нас гості – тоді нам цілий день можна було їздити на санках…»[34]
«Я, бувши малим, – згадує Свирид Галушка,[35] – любив сковзатися. Було, змерзну: руки – як буряк, червоні, а не йду до хати грітися. Коли матері терпець увірветься, то вийдуть на поріг і сваряться на мене: «Ворохобнику, ти, – йди до хати. Дивись, он-о
Дивись другу частину: «Весна».
Записано від Марії Д-ко з села Діхтярі на Полтавщині.
Запис зроблений в 1947 році. Ім'я і прізвище оповідача дещо змінені.