Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
здається.
«…Слухайте, дівчата! Я вам розкажу, що колись зо мною було, та тільки цур – не перебивати і «брешеш» не казати, а то покину розказувати. Було це ще тоді, як мого батька й на світі не було, а ми з дідом вдвох на печі жили, та ще й добре жили, на комині хліб сіяли, та було в нас п'ять курок дійних, сім півнів їжджалих.
От раз дід мені дав здоровенний гріш та й каже: «Піди на ярмарок та купи там кобилу та сокиру!» Поїхав я на ярмарок, купив найбільшого оселедця та в'язку бубликів: поснідав гарненько, а далі купив кобилу та сокиру, ув'язав сокиру в тороки і поїхав собі додому. Моя кобилка: трюх-трюх, а моя сокира: цюк-цюк, та й відрубала кобилі ногу. А я, бач, був собі хлопець не дурний. Зараз зліз з кобили, взяв сокиру, зрубав що не на єсть вищу вербу та й прив'язав її кобилі замість ноги. Сів ото я та й поїхав, їхав, їхав, і зачепилася моя верба аж за самісіньке небо. Що тут його робити? Поліз я по тій вербі, щоб – бач – її відчепити, та й виліз аж на небо. Дивлюсь, а там циган лопатою гроші віє. Я поздоровкався з ним і пішов далі. Коли слухаю, аж це: телень-телень!.. «Ну, – думаю собі, – оце чорти станового несуть – достанеться мені». Під'їжджає ближче, дивлюсь, аж сам його благородіє в короні, а письмоводитель на пристяжці, а коні – бач – панами в кареті сидять.
Іду дальше, дивлюсь: кум Стецько, що торік помер, в казані сидить, а в тому казані смола кипить, а в Стецька ще щось з носа сиплеться. Я його і питаю: «Чого це ти, куме, сюди забрався?» – «Але тобі, – каже, – чого?… Оце за те, що на тім світі табаку нюхав!» Я скоріше – у кишеню, за ріжок, та як подую його з неба!.. «Хай тобі, – кажу, – біс, а то й мені те буде!»
Йшов я, йшов і дійшов аж до раю. А в раю річка сметани тече, понад нею дерева ростуть, а на них все гречані вареники, – та здорові! Попід тими деревами люди лежать, та все в білих сорочках, а чоботи добрим дьогтем понамащувані, аж тече! От як тільки який їсти захоче, зараз рота роззявить, а вареники з дерева та в сметану, а тоді просто йому в рот. Я й кажу: «Чи не можна, панібратці, і мені коло вас прилягти?» – «Е, – кажуть, – ти ще не вмер, іди собі додому!» Ото я й пішов назад.
Дійшов аж до того цигана, що гроші віє, дивлюсь: нема моєї верби. Як же тепер з неба злізти? Випросив я у цигана полови з грошей і давай з неї верьовку плести. Сплів таку довгу, що як звісити, то аж до землі дістане, і поліз по тій верьовці. Ліз, ліз, – уже до землі осталося гін з двоє або й троє. Де не взялася чортова руда миша, перегризла мою верьовку. Я як полетів та прямо в болото! Загруз, тільки одну голову видно. Прилетіла дика качка, змостила на моїй голові гніздо і нанесла яєць. Дивлюсь: іде вовчище та з довгим хвостякою, і став він яєчка їсти. Я як ухватюсь йому за хвіст, як тюкну!.. Він рвонувся, одірвав хвіст і втік.
Стирчу я в болоті і горюю. Коли це приходить ведмедяка та ще з більшим хвостякою, як був у вовка, і теж став яєчка їсти. Я і йому – як ухоплюся за хвіст, як тюкну, як свисну!.. Він як рвонеться, та й витяг мене з болота, а то оце може б і досі там кис».[23]
Від добродія Свирида Галушки я чув трохи інший варіянт небилиці. Ось він: «…Виліз я на вербу, а верба висока. Ото я й почав далі лізти: ліз, ліз, та й аж на небо виліз. Дивлюсь,
Див.: П. В. Иванов. «Жизнь и повърья крестьянъ Купянскаго уъзда, Харьковской губерній». Харьковъ, 1907.