Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
один їде, а другий везе. Покатаємося на озері і йдемо спускатися з гори. Спускаємось, аж поки ковганку на розіб'ємо – тоді на шматках їздимо. Оце сядеш на шматок крижини і їдеш, посеред дороги крижина розіб'ється або вислизне – їдеш на кожусі, гицаючи по льоду тим місцем, звідки ноги ростуть.
– Як сніг випаде, то «воювалися» сніжками. Оце йдемо з школи, вийдемо на «Карлашову леваду», і я, було, кричу до хлопців: «Давайте воюватися сніжками!» – «Давай, – кажуть хлопці, – тільки вперед сніжки зробимо!» Поділимось на два гурти, наробимо сніжок і як почнемо ними битися – аж курява йде! А тоді збіжимось і борюкаємось на снігу. А мороз – аж тріщить! Проте ми не чуємо його: у нас чуби мокрі.
– Як на озері ляже первольодок – прозорий, як скло, ми ходили на озеро рибу глушити. Візьмемо довбешки і йдемо… Як вийдемо на лід, то розходимось – не ходимо табуном, бо первольодок тоненький, гнучкий, так і дивись – провалишся. Ходиш і дивишся, де риба заворушиться в зіллі; тоді довбешкою – бух!., а вона й перевернеться черевом догори. Сокиру з-за пояса візьмеш, лід прорубаєш і рибу – за хвіст та в торбу. Глушили тільки велику рибу, бо заради малої не варто й льоду рубати».
Легенда про св. Спиридона
В день св. Спиридона[36] сонце повертає на літо, а зима – на мороз. Починаючи з цього дня, селяни колись різали птицю та кололи кабанів, готуючись до Різдвяних свят.
На Слобожанщині розповідали таку легенду:
«Був колись такий чоловік, що не боявся відьом, називався Спиридон. Парубком був такий гарний, що дівки так і бігали за ним. До нього горнулась одна дівка: вона і так, і сяк, а він – ніяк!.. Одного разу він посварився з нею, а вона була відьма і сказала: «Ось я тебе цю ніч задушу!»
Настала ніч темна-претемна. Прийшла відьма душити Спиридона, а він не спав і почув, що вона крадеться до нього: в кішку обернулась і очима світить. Тільки скочила кішка Спиридонові на груди, а він її – за хвіст та об землю – бух! Убив і в рів закинув.
Ранком люди знайшли тіло відьми, поховали і хрест поставили. А відьми, звісно, громадою живуть і одна за одну заступаються. Як довідалися відьми про таку подію, постановили розірвати Спиридона на шматки. Знову наступила ніч – ще темніша, як перша була. Спиридон пішов на могилу, виліз на хрест і сів на ньому, щоб відьма не встала з гробу.
Відьми зібралися, та що підуть до хати св. Спиридона, а його вдома нема – на хресті сидить. А відьми на хресті не можуть побачити.
Що підуть відьми до могили: ходять кругом, ходять – не бачать нічого! Коли це убита відьма прорекла: «Сидить на моєму хресті, і я не можу встати!» Як відьми те почули, зразу догадалися, про кого річ. Почали раду радити, як узяти до своїх рук св. Спиридона. От одна і каже: «Полетімо до Києва, до київської відьми, вона нам скаже, як його взяти!»
Полетіли… Прилітають назад, прилетіла з ними і київська відьма.[37] А та відьма мудра була: походила, подивилася, понюхала скрізь, та й каже: «Зберіть зараз дванадцять недогарків свічок, спалимо хрест і
25-го грудня за новим стилем.
«Київські відьми знані всьому світові з того, що вони вміють штукарити». «Українські перекази». Зібрав М. Возняк. «Укр. В-во», Краків – Львів, 1944. Стор. 44.