Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
така легенда: «Опівночі надходить св. Николай з сивою бородою, і як свиснув, то всі звірі ся злетіли. Він собі сів на престолі і так каже до медведя: «Ти маєш завтра з'їсти Панькового вола; ти, лисе, маєш у Доцьки всі кури поїсти; ти, дику, маєш знищити побережнику кукурудзу». І так дальше, кожному звірові назначив, що має з'їсти. Вкінці звернувся до вовка і каже: «А ти маєш нині досвіта з'їсти Процевого лисого коня, він пасе ся на сіножаті під лісом».
А той Проць, як говориться далі в легенді, чув наказ св. Николая вовкові, але задумав обдурити вовка, а тим самим і св. о. Николая. Він замастив болотом коневі лисину. На другу ніч збіглися звірі до св. Николая і «здають перед ним справу, що хто весь день робив. Говорив медвідь, лис, дик і аж підходить вовк: «Я не з'їв лисого коня, – каже вовк, – бо там його не було». – «То з'їж самого Проця, – каже св. Николай, – бо він тебе обдурив!» Як се наш Проць учув, аж мало не злетів з дерева…»[22]
В Галичині св. Микола роздає дітям подарунки.
Вечорниці
Після «Миколая» в селах України вже кожного вечора збиралися колись вечорниці. Спочатку сходилися дівчата, пізніше з'являлись і хлопці. В будні дні на вечорницях дівчата, бувало, працюють: прядуть починки, шиють сорочки або вишивають рушники собі на придане. Хлопці ж залицяються до дівчат, розповідають їм різну бувальщину та небилиці, співають пісень, танцюють – заважають дівчатам працювати.
Вечорниці – це свого роду клюб сільської молоді в Україні, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок, одружуються.
Приміщення для вечорниць наймають, звичайно, дівчата, вони ж і платять за нього. Здебільшого це буває хата самітньої вдовиці, «солдатки», або – це вже в крайньому випадку – бездітного подружжя. За хату платилося печеним хлібом, пшоном, борошном, полотном – але ніколи грішми. «Гроші, – говорили колись наші селяни, – тільки шинкар бере!»
Звертаючись до господині хати, всі учасники вечорниць величали її паніматкою. Обов'язком паніматки було тримати лад на вечорницях. З цього приводу була колись і приповідка: «Паніматка – як сова, а очі – шулічині!»
Кожна частина села, а то й кожна вулиця мала свою хату для вечорниць. Навіть на маленьких хуторах було не менше, як дві хати для вечорниць, бо вважалося, що ходити на ті самі вечорниці рідним братам чи рідним сестрам не годиться.
На вечорниці збиралися тільки дівчата і хлопці, а одружені чоловіки і заміжні жінки ніколи на вечорниці не ходили. Звичайно збиралися дівчата ввечорі, як тільки стемніє. Прийшовши до хати, дівчата бралися за роботу і якийсь час працювали мовчки. Розмов було мало, хіба що одним-двома словами перекинуться… Але ось у жвавіших терпець уривається: то одна, то друга зиркне у вікно, гляне на двері, почне співати; переб'є пісню розмовою, сміхом, а потім знову всі притихнуть та ще енергійніше візьмуться за працю.
Хлопці з'являються на вечорниці завжди пізніше дівчат. Підійшовши до хати, парубок, бувало, стукне кулаком у вікно і гукає:
– Пу-гу, дівчата, до хати пустіть, бо з дороги збився!
Якщо дівчата пізнають по голосу або, заглянувши
В. Гнатюк. «Галицько-руські народні легенди», том 1, стор. 165.