Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.
Увечорі, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд місяця або зірки. Ліхтар дівчата носять не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видко: дівоча ватага йде!..
Дівчата до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині – наша «береза» з ліхтарем – голосиста дівка, Наталкою звалася, було, як заведе:
Ой, сивая та зозуленька
Усі сади облітала…
А ми, дівчата, підхопимо:
А в одному та й не бувала,
А в тім саду три тереми:
В першому – красне сонце,
В другому – ясен місяць,
В третьому – дрібні зірки.
Ясен місяць – пан господар,
Красне сонце – жона його,
Дрібні зірки – його дітки.
Добрий вечір!
Наколядуємо, бувало, і горіхів, і цукерків, грошей на стрічки. Ідемо вулицею, а люди гукають: «Дівчата, до нас ідіть!»…
Отак згадує свою «дівочу коляду» вже старенька Ликера Степанівна, що доживає свій вік тут, на еміграції…
На Західній Україні колядують і старші люди – найчастіше чоловіки, що належать до церковного братства. Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Всі вони – а їх буває чоловік десять або й більше – зайшовши до хати, стають перед образами і співають:
Ой, господар-господаречку,
Прийшли'м до тебе раз в рік в гостину,
Раз в рік в гостину повіншувати
Повіншувати, щастя бажати.
Панотець запрошує гостей до столу, частує оковитою, дякує за привітання. Колядники не засиджуються довго у панотця; вони виходять з-за столу, стають обличчям до образів і співають:
А за цим словом у дзвоники дзвоним,
У дзвоники дзвоним, низько ся клоним,
Низько ся клоним, Богу ся молим:
Ой, дай нам, Боже, золоті хрести,
Золоті хрести – ключі небесні,
Ключі небесні від Бога-Христа,
Щастя й здоров'я, прибутки добрі,
Прибутки добрі і з віком довгим,
І з усім домом, і з чесним двором,
І з паніматкою, і з челядою,
І з усім чадом, і з усім людом,
Святим Божеством – Божим Рождеством.[41]
Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків, вітаючи їх з народженням Христа.
Уже від «Святого Миколая» група леґінів – гуцульських парубків, готується до коляди. Готуватися треба поважно, бо ж колядницька ватага – двадцять осіб! Вибирають «березу», «виборця» – скарбника, «коня» – міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих плясунів. Всі інші, що не мають «функції», – звичайні колядники.
Старі «ґазди» разом з панотцем виробляють програму, бо ж колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви. Коляда починається обходом навколо церкви і колядою в панотця.
Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть парами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До
Записано від гуцула, п. Годованця – людини вже літньої, понад 60 років.