Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
обох пастухах, Климові, школяреві, дякові – на всіх ми пізнаємо одяги другої половини XVIII століття.
У Батуринському вертепі, що відноситься до кінця ХІХ-го століття, ми бачимо вже дещо змінений одяг дійових осіб. В IV сцені II частини читаємо таке: «На сцену з'являється багато різноманітних фігур: генерали, офіцери, солдати, купці, козаки, селяни та пани – всі в одягах останнього часу»[89] – тобто 1899-го року, коли був записаний вертеп. Зрозуміла річ, що одяг кінця ХІХ-го століття багато чим відрізнявся від одягу часів козаччини.
У Хорольському вертепі ляльки одягнені так, що «коли ці ляльки поставити поруч, то вони викликають спогади про 1918 рік».[90]
Тепер перейдемо до дії персонажів. Як відомо, у XVIII-му столітті, а особливо після поразки під Полтавою року 1709, на Україні були «постої» російських військ, що дуже допікали нашому населенню. Хоч населення москалями було незадоволене, все ж у Сокиренському вертепі ми не зустрічаємо такого гостро негативного ставлення персонажів до москаля, як до поляка. Це, очевидно, тому, що москалі, як окупанти України, могли контролювати публічні виступи. Крім того, відогравали тут певну ролю і віроісповідні мотиви.
Негативне ставлення Запорожця до поляків (а тому й до «католиків», під якими розумілися «ляхи») – річ самозрозуміла. Текст Сокиренського вертепу, як про це вже згадувалось, був записаний у році 1770-му лише через два роки після вибуху великого повстання населення Правобережної України проти поляків. Це був час, коли на Україні виникло прокляття: «Щоб тебе свята Кодма не минула!»[91] Тоді ж в Умані, як говорить переказ, виникла і приказка: «Лях і москаль на один копил шиті!»[92]
Дивує нас брутальне ставлення Запорожця до «попа» – священика. Адже ж київські бурсаки – імовірні автори і безсумнівні виконавці Сокиренського вертепу – самі мали стати священиками – чому ж вони так негативно ставились до «попа»? Відповідаючи на це питання, ми можемо висловити здогад, що і тут вертепники, очевидно, мали на увазі не «попа», а ксьондза – отже, знову ж таки поляка. Та найкраще це місце «обійти» словами того ж Запорожця:
«Доводиться з пісні слів не викидати,
А що було, то вже пройшло,
І прошу об тім лихом не поминати!»
Негативне ставлення до жида-шинкаря та цигана – гандляра кіньми, на мій погляд, зовсім не свідчить про національну нетерпимість, а є лише реакцією на соціяльні відносини.
Що ж до монолога Запорожця у 12-ій яві, то це – цікаве відображення політичної ситуації тогочасної України взагалі і Запоріжжя зокрема. То був час, коли над Січчю збиралися «чорні хмари». Запоріжжя зруйновано року 1775-го, отже, лише через п'ять років після того, як цей монолог був записаний у селі Сокиренцях.
Запорожець у цьому вертепі і співає, і б'є всіх підряд, не минаючи й самого чорта, і танцює, але за цими веселощами все ж відчувається смуток. Тодішня козацька старшина, козаки та й посполиті, дивлячись на «сокиренського» Запорожця, мали, – як нам здається, – більше підстав
Євген Марковський «Український вертеп». 1929.
Там же.
Кодма (або Ко дня) – містечко Житомирського повіту на Волині, де року 1768 під проводом региментаря Стемпковського поляки переводили суд над гайдамаками з нелюдськими карами на смерть та каліцтво. (З Української Загальної Енциклопедії, том II, стор. 298).
Цей переказ був записаний мною в 1937 році від Марії Г-к, жінки понад п'ятдесят років, у селі Громах на Уманщині. Переказ розповідає, як Іван Гонта і Максим Залізняк попрокидалися з похмілля у Трековому лісі з пов'язаними руками, і ось тут Залізняк сказав до Ґонти: «Бачиш, Іване, лях і москаль на один копил шиті!»