Військо Української революції 1917–1921 років. Євген Пінак
1918 р. наказом ВМ УНР ч. 33 В. Зелінський був затверджений на посаді тимчасового командувача 1-шої Української дивізії[39]. У другій половині березня 1918 р. 1-ша Українська дивізія прибула до Києва[40], у той час як 2-га Українська дивізія завершувала формування під Ковелем.
Проте виявилося, що генерал-майор В. Зелінський має забагато амбіцій (він бачив Сині дивізії основою нової української армії, що явно не відповідало планам Військового Міністерства УНР і особисто Військового міністра)[41], і 29 березня 1918 р. його усунули від командування синьожупанниками. Крім того, багато козаків цих дивізій бажали демобілізуватись та повернутись додому, що також не сприяло належному рівню військової дисципліни в частинах. У ніч проти 27 квітня 1918 р. німці роззброїли обидві Сині дивізії – саме напередодні гетьманського перевороту[42].
Тим часом навесні 1918 р. пішов на спад рух Вільного Козацтва. Головними причинами були розпочате австро-німецькою та українською владою загальне роззброєння цивільного населення та зміна курсу національно-державної політики, що полягала у відмові від добровольчих формувань на користь регулярної армії. 23 березня Рада народних міністрів УНР ухвалила припинити організацію Реєстрового Вільного козацтва, а 5 квітня 1918 р. Військове Міністерство УНР видало наказ про загальне скасування воєнізованих козацьких загонів[43]. Замість них збройна охорона порядку на місцях покладалася на підрозділи, які входили до складу регулярної армії УНР. Ними стали охоронні сотні та кінні команди при повітових військових начальниках, формування яких розпочалося згідно з наказом від 29 березня 1918 року[44].
Крім того, 15 квітня 1918 р. Військове Міністерство видало наказ про формування чотирьох залізничних сотень, зведених в окрему бригаду, для охорони залізничних сполучень. Згодом наказ було скасовано і замість бригади розпочато формування 1-го Залізничного полку[45], який пізніше став основою Окремого корпусу залізнично-технічних військ у складі Міністерства шляхів.
Форма одягу та знаки розрізнення військовиків збройних сил Української Народної Республіки періоду Центральної Ради
Однією з форм українського національного руху, що набув розмаху після Лютневої революції, став рух за «українізацію», тобто виокремлення в національні частини вояків-українців. Усвідомлення вояками-українцями своєї національної самобутності виявилося насамперед у використанні блакитного (синього) та жовтого національних кольорів у вигляді прапорів та нерегламентованих прикрас на формі одягу (стрічки, розетки). Згодом у національних кольорах почали оформлювати знаки розрізнення – погони, петлиці, лампаси. Єдиного підходу до цього, за відсутності відповідних вказівок згори, не було. Національні кольори не протиставлялися червоному кольору революції.
ЦДАВО України. – Ф. 1076. – Оп. 1. – Спр. 11. – Арк. 11.
Там само. – С. 197–198.