Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд
вона обернулася на звук за плечима – на порозі відчинених дверей стояв Вінчінтеллі.
– Міс Шейфер, – озвався він низьким глибоким голосом, втупившись у Кей. – Міс Шейфер, підійдіть до мене.
Доктор повільно задкував, а вона йшла за ним. Вінчінтеллі мав певну здібність до гіпнозу[39] й час від часу застосовував її в лікуванні. Кей бачила, що він прикладає своє вміння до неї. Її воля притупилася, й дівчина крок за кроком тяглася за доктором, аж нарешті той зачинив двері під нестямне ревіння Пітера Вудза.
Вінчінтеллі схопив її за лікті.
– Послухай мене, мала дурепо, – видихнув він. – Я не божевільний. Знаю, що роблю. Це ти збожеволіла. Ти стоїш на заваді чомусь такому, що має стати пам’ятником твоєму батькові й вічним благословенням для людства. Слухай. – Доктор труснув її. – Місяць тому три психічнохворі брати Вудзи добровільно прийшли до твого батька й сказали, що хочуть заповісти йому всі свої гроші на наукову роботу.
– І він, звісно, відмовився, – сердито відказала Кей.
– Але тепер усе змінилося! – тріумфально заволав Вінчінтеллі. – Цей брат – четвертий і останній, спадкоємців немає. Нікого не скривджено… Маємо наш інститут, і ми зведемо пам’ятник, за який людство довіку благословлятиме наші імена.
– Але ж цей чоловік психічно здоровий! – вигукнула Кей. – Як і я.
– Помиляєшся. Я бачу ознаки, яких ти не бачиш. Він зламається, як і інші, за тиждень, за три дні, а то й ще перед поверненням твого батька…
– Ти, чортяко! – крикнула вона. – Ти ж здурів… верзеш нісенітницю…
Розмова раптом обірвалася – задзижчали дзвінки, загрюкали двері, в коридорах з’явилися збуджені медсестри.
– Що сталося?
– Три брати Вудзи… Вони зникли!
– Неможливо! – зойкнув Вінчінтеллі.
– Ґрати на їхніх вікнах перепиляно напилками з теслярської майстерні.
На докторовому лобі набухли жили – великі, як хробаки.
– Доженіть їх! – несамовито крикнув він. – Вони десь тут, у парку! Подайте сигнал тривоги в головній будівлі…
Не до Кей йому було – викрикуючи накази, Вінчінтеллі кинувся у коридор і в ніч.
Коли коридор спорожнів, Кей відчинила двері ванної й швидко розстебнула паси, що втримували Пітера Вудза.
– Вийдіть і одягніться, – мовила вона. – Їдемо звідси. Вивезу вас машиною на волю.
– Але вони десь замкнули всю мою одежу.
– Я принесу вам ковдру, – сказала дівчина й завагалася. – Ні, так не годиться. Цієї ночі на дорогах патрулюватимуть полісмени. Та вони ж приймуть нас обох за божевільних.
Кей і Пітер безпорадно вичікували. Надворі там і сям озивалися голоси крізь чагарник.
– Придумала! – вигукнула вона. – Почекайте!
Кей метнулася через залу до кімнати містера Керкджона й відчинила двері. Напахчений, чепурний, він стояв перед дзеркалом, зачісуючи волосся.
– Містере Керкджоне, – видихнула захекана Кей, – роздягніться!
– Що?
Керкджон помалу втямлював почуте,
У своєму програмному «Підручнику божевілля» (перекладеному англійською 1905 року) Ріхард фон Краффт-Ебінґ (1840—1902) відзначив успіх лікування неврозів гіпнозом і припустив, що цей метод можна застосувати «для психіатричного лікування у випадках божевілля».