Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд
переказавши все написане.
– Ось тут. Очевидно, ваш брат узяв те, що не належить йому. Ваші батьки хочуть дізнатися, чому й навіщо він це зробив. Ви можете розтлумачити це слово?
У сяйві фари їхні голови так зблизилися, що його рухливі біляві кучері подряпували дівчині щоку, а довге нереальне пасмо золотистого шовку цілком матеріально торкнулося куточка Біллового ока, насправді ж – усього тіла.
– Я не зможу вам допомогти, – відповіла за якусь мить міс Мейсон.
– Гадаю, що мені варто розслідувати цю справу, – сказав він. – Гаразд, – згодилася вона. – У його кімнаті ще світиться. Дівчина пройшла холом, прикрашеним рештками вбитої дичини.
– Ви зустрінетеся з ним тут, – спитала вона, зупинившись біля підніжжя сходів, – чи в його будуарі?
– Ходімо нагору, – запропонував Білл.
Він плекав тривку надію на те, що бругу вже тріумфально вихопили з-під подушки й уся ситуація прояснилася завдяки вичитаній нотації, з якою носилися напоготові, наче солдат із амуніцією. Сама Чарівність провадила путь нагору, немов маяк, який згодом на веранді міг би висвітлити проблеми молодого лікаря – або щось подібне.
Здавалося, почало збуватися його сподівання розгадати таємницю, коли вже з порога кімнати, в якій мало б світитися, вони занурились у темряву. Міс Мейсон поорудувала перемикачем, і Білл задивився на тринадцятирічного хлопця, одягненого в піжаму, що сяк-так покривала натільний комбінезон; на ліжко з очевидними ознаками, що на ньому лежали; й на книжку, що випиналася з-під подушки, тільки-но туди похапцем засунута.
– Це, мабуть, іглу, – подумав лікар, інстинктивно втіливши шукану річ в арктичну форму. Під неприязним поглядом хлопчика він спритно сягнув під подушку й, вихоплюючи книжку, кинув оком на її блідо-блакитну обкладинку. Виявилося, що на ній написано «Колишній торговець жінками». Авторство вказано із зворушливою скромністю – «Досі одинокий мужчина».[45]
Білл спокійно відклав «Колишнього торговця», як ефемерну річ, щось на зразок примірника «Моїх сорока років у фонтанах Тіволі[46]» в пам’яті туриста, й озвався:
– Як справи, юначе?
Ба, «юнак» уже давно відмовлявся від таких балачок. Він гидливо глянув на Білла, на сестру, тоді знову на Білла й зрештою тицьнув у них середнім пальцем – зобразивши те, що прадіди могли б по-евфемістичному назвати півником.
Ба, лікар був не з м’якого тіста. Схопивши хлопця за плече й пригнувши до простирадла, він застеріг:
– Якщо хочеш побавитися зі мною, то побачиш, що я сильніший.
Не пручаючись, хлопчик опустився на простирадло, підняв на лікаря непроникливі очі й відповів:
– І що тоді робитимете?
Оце так питання… Білл міг вправно вести розмови на різні теми, але щось підказало йому, що тут не та тематика. Він подивився на міс Мейсон, та в її блискучих очах розпізнав вираз віковічних слів: «У світі, де верховодять чоловіки, нехай вони спершу скажуть, куди мене поведуть, а тоді я згоджуся або не згоджуся туди йти». Сівши біля ліжка, лікар принизився
Упродовж багатьох століть сотні фонтанів часів Ренесансу на Віллі Д’Есте в Тіволі були занедбані, але у 1920-х роках їх частково реставрували й знову пустили в дію.