Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд
Це довгов’язий, схожий на баранця чоловік із зовнішнім виглядом, який відповідав би трохи вищому громадському становищу.
Що з цим робити?
Головна постать оповідання «Що з цим робити?» – молодий лікар, доктор Білл Гарді. М’яко кажучи, він «непоштивий», якщо судити з його ставлення до іпохондриків і справдешніх хворих. Це романтично-сентиментальна оповідь – химерна, фантастична й, безперечно, кінематографічна завдяки сюжету, в якому поєднуються пригоди медика, вибрики шибеника й гангстерські моменти.
Фіцджеральд надіслав «Що з цим робити?» Гарольдові Оберу в серпні 1933 року. У журналі «Сатердей івнінґ пост», який упродовж багатьох років першим охоче приймав Фіцджеральдові оповідання, охарактеризували цей твір як «незадовільний», а в «Космополітані» визнали його «надто делікатним». Ніхто з редакторів журналів не знав, що й казати про хлопчика – улюбленого Оберового персонажа й автора заголовної фрази.
Влітку 1936 року Обер запропонував подати на розгляд перероблену версію цього оповідання, але Фіцджеральд відповів, що він навряд чи пригадає тепер сюжет, і натомість надіслав «Дякую за вогник», яке тільки-но закінчив. Уцілілий машинопис «Що з цим робити?» досі належить довірчим власникам майна Фіцджеральда.
I
Дівчина збавляла час під рожевим небом, сподіваючись, що щось та й станеться. Була вона не дуже-то й неуважлива, та сьогодні все розсіювало увагу: незвичайні сутінки, майже незнайомі по багатьох роках під далекими небесами; химерні ниточки павутини в кронах дерев, чудернацькі комашки, незвичні вечірні покрики дивовижних звіряток.
«Це жаби, – подумала вона. – Та ні, це grillons. Як воно по-англійському? Це цвіркуни біля ставка».
«Це або ластівка, або кажан», – майнула дівчині гадка й перейшла на відмінності між деревами, тоді на кохання та подібні реальні речі. А далі знову – на інакші дерева, тіні й небеса, на інакший гомін – як-от гудки клаксонів і собаче гавкання, що долинали з боку Філадельфійської магістралі[41]. (…)
Собака брехав на чоловіка й водночас принюхувався до нього. Не зачувши ні ворожості, ні приязності, роззирнувшись на всі боки, він набрав охоти попустувати. Той чоловік верстав шлях назустріч дівчині, хоча ще не знав про те. Він засів посеред ґрунтової дороги, силкуючись розбити свою жертву – шиновий замо`к зразка 1927 року[42].
– Геть звідси, тварюко! – пирхнув він і, знехотя бурмочучи, знову взявся до замка – чудового витвору зі сплаву криці та винахідливості, який лише наполовину піддався невідповідному зубилу.
Був це не грабіжник, а лікар, і авто належало йому вже кілька місяців, упродовж яких «ґума» (тобто, жаргоном продавців, шини) таки витримувала – понад усі скромні очікування. Звернувши з магістралі на ґрунтову дорогу, молодий медик з’ясував, що «ґума» покірно піддалася тискові часу. Ось чим пояснюється погана дія керма, яку він помітив, щойно від’їхавши від лікарні.
– Стариган міг би й сам поїхати своїм седаном, – пробурмотів молодик. – Геть розледащів. В інших закладах його потурили
Один із найстаріших головних східно-західних маршрутів на Східному узбережжі, започаткований 1792 року. Згаданий в оповіданні відрізок магістралі – «Головна лінія» – пролягає через фешенебельні передмістя Філадельфії. Згадаймо місце дії фільму «Філадельфійська історія» (1940) та його героїв – Катрін Гепберн і Карі Ґранта.
1927 року автомобіль «Форд модель Т» зняли з виробництва, натомість стали випускати «Форд модель А». Інші марки, звичайно, були широкодоступні в США, але молодий лікар, не маючи великих грошей, був змушений обмежитися тим, на що дозволяла кишеня. Хай там яка в нього автомашина, та вона прослужила сім років і була зношена. Замок досить надійно тримав запасну шину на місці, щоб запобігти легкій крадіжці.