Я віддав би життя за тебе (збірник). Френсіс Скотт Фіцджеральд
ангелів, що їх малювали італійські художники епохи декадансу[43], а в сірих очах іскрилися всі прагнення на світі.
– Добрий вечір. Я лікар Гарді, асистент доктора Гайнза. Місіс Брікстер зателефонувала…
– Добрий вечір. Я міс Мейсон, дочка місіс Брікстер.
Червоні сутінки майже вигасли, вона ясніла в останніх променях заграви.
– Матері нема вдома. Чим можу допомогти? – спитала вона.
– Чим я сам можу допомогти, – виправив він.
Дівчина злегка всміхнулася.
– Не знаючи вас як слід, я не можу вирішувати.
– Маю на увазі – сьогодні ввечері. Чим міг би я допомогти сьогодні ввечері?
– Я навіть не знаю, що вам і сказати, докторе Гайнз…
– Я доктор Гарді, асистент доктора Гайнза.
– Пробачте, докторе Гарді. Ми подамо вам чашку кави на кухні й розрахуємося дріб’язком – скільки там знайдеться в домі.
Вислухавши останню репліку, Білл зауважив, що вона не вписується в арістотелівську логіку. Трохи поміркувавши, він почав заново.
– Мене викликали з цього будинку, міс Мейсон, щоб полікувати вашу матір. Якщо її забрали…
– Її забрав мій батько.
– Он як. Пробачте, а навіщо?
– Вона дізналася, що компанія «Чиказька опера» дає «Луїзу»[44].
– Бачу, в чому річ, – кивнув Білл. Однак не бачив, бо в дедалі густішому присмерку дівчина трохи засліплювала очі. – Хочете сказати, що вона не може встояти перед «Луїзою». Мені це знайоме. У мене була тітка, яка ніколи не могла…
– Сумні, дедалі сумніші справи, докторе Гайнз…
– Я Гарді, помічник доктора Гайнза.
– Прошу пробачення, докторе Гарді. Але коли дедалі більше дізнаєшся про ось таких тітоньок, то таки задумуєшся, до чого ти з ними дійдеш! Мати наближається до Луїзи, замість віддалятися. Вона пішла звідси несподівано й раптово, батькові довелося нести з собою запонки. Мене кілька років не було вдома. Зовсім недавно я повернулася сюди, застала нового вітчима й тепер стараюсь якось пристосуватися. Якщо в домівці і є хворий, то не знаю, хто це. Мати ані слова не сказала мені про свою недугу.
– Отже, ваша мати не занедужала й не дзвонила докторові Гайнзу? Сталася помилка?
– Вона не виглядала хворою, коли вибиралася на оперу.
– Що ж, припустімо… Припустімо… Облишмо цю справу. – Ще раз глянувши на дівчину, Білл вирішив не облишити. – Я хотів сказати: припустімо, ми перевіримо. Дам вам адресу лікарняного комутатора, ви зателефонуєте й з’ясуєте, чи був у них такий дзвінок. Я не питиму кави й не візьму дріб’язку. Почекаю тут, у машині.
– Гаразд, – погодилася міс Мейсон. – Добре було б з’ясувати ситуацію. (…)
За кілька хвилин вона з конвертом у руці з’явилася на веранді.
– Вибачайте, докторе Гайнз, ви мали рацію. Мати таки зателефонувала до лікаря…
– Мене звуть Гарді.
– Ну… не починаймо все спочатку. В
Вираз використано в «Коханні останнього магната»: «Просто дівчина зі шкірою, як в одного з наріжних ангелів на картині Рафаеля, і в такому стилі, що двічі озирнешся, щоб пересвідчитися, чи справді її одежа чогось варта».
Співачку Ґрейс Мур (1898—1947) відкрив Джордж M. Коен і 1920 року організував її дебют на Бродвеї в музичному ревю Джерома Керна «Гітчі-Ку». «Теннессійський соловейко» була популярна музична зірка й виступала на сцені «Метрополітен-опера» до кінця 1920-х. Вона також викликала сенсацію в Голлівуді, зігравши Дженні Лінд – головну роль у фільмі Ірвінґа Тальберґа «Моральність леді» (1930). Однією з найвидатніших у її житті стала головна роль Луїзи в однойменній опері Ґюстава Шарпантьє (1900) – бідної швачки, яка завдяки коханому Жульєнові стає Королевою Монмартра. Мур виконувала цю партію наприкінці тридцятих у складі артистів компанії «Чиказька опера» – в Чикаго й на гастролях. Сам Шарпантьє рекомендував Ґрейс Мур знятись у кіноверсії опери. Співачка познайомилася з Фіцджеральдами на Рив’єрі у 1920-х роках.