Звичаї нашого народу. Олекса Воропай
відбиває полон і в лицарському поєдинку вбиває «турського» царя «людям на хвалу, собі на славу»:
Ой, краєм, краєм, краєм – Дунаєм —
Славен єси, Боже, у всему світу і небі.
їздить, поїздить гордоє панє,
Турського царя барз викликає:
«Ой, вийди, вийди, турецький царю,
Нехай ми собі поговоримо,
Свої коники випробуємо,
А ясни мечики вимоцуємо».
Чий коник швидший і мечик твердший?
Нашого пана, ой, пана Йвана,
Ой, коник швидший і мечик твердший.
Турського царя барз позневажав,
Ой, позневажав, під меч положив.
Зняв головочку на копієчку[55]
Та й приніс єї у свої краї
Людям на хвалу, собі на славу.
Будь нам здоровий, ґречний паничу,
Не сам собою, з татом, з маткою,
З татом, з маткою, з всев челядкою.
Дай тобі, Боже, щістє, здоров'є,
Щістє, здоров'є на челядочку,
А на двір щістє на худо бочку,
На роговую тай на всякую.
На худобочку на роговую,
Дай тобі, Боже, а в гумні стіжно,
А в гумні стіжно, на току мірно,[56]
На току мірно, в городі зільно,
В городі зільно, в пасіці рійно,
В пасіці рійно, а в дому збрійно,[57]
Аби ти ходив межи стогами,
Як ходить місяць межи звіздами.
А за цим словом будь же нам здоров!
Гнатюк. Етн. зб., XXXVI, ч. 186.
Дружинники після довгої служби у військових походах вимагають нагороди від свого ватажка, і він щедро нагороджує їх містами, полями, кіньми та червонцями – великими багатствами, здобутими в успішних походах.
Цими мотивами, а подекуди й казковим характером героїв, колядки цієї групи близько підходять до т. зв. билин. Вони величають сміливість, удатність та лицарську славу ватажка і співають про його достатки: шовкові намети, дорогу зброю, тугі луки, гострі мечі, сніпки стріл, перських коней, тисові столи, кармазинові сукні, паволоки, хутра бобрів, кун та соболів, золоті кубки, цинові миски, постави сукна, кітари, гуслі.[58]
Все це вказує на обстанову княжого чи боярського двора і підтверджує погляди багатьох дослідників нашої старовини, що в цій групі колядок збереглись уламки колись багатого українського лицарсько-дружинного епосу, який ще в ранній княжій добі витворився серед військової верстви дружинників на базі довголітньої боротьби з степовиками, а пізніше перейшов до нижчих верств населення, селян, зв'язався з традиційними звичаями і ввійшов у склад величальних пісень різдвяного циклу.[59]
На закінчення наведемо колядку, що, як нам здається, є зразком величальної пісні пізнішого, козацького періоду:
Ой, заказано і загадано, – Святий Вечір!
Всім козаченькам у військо йти,
Пану Івашко корогов нести.
А в його ненька
Вельми старенька,
Випроваджала
І научала:
Ой, синку мій, синочку!
Не попереджай вперед війська
І не оставайся позаді війська,
Держися ти війська все середнього
І
Від слова «міра», що колись нею міряли зерно. Отже, «мірно» – щоб було багато мір зерна, іншими словами: щоб був добрий урожай.
Від слова «зброя». Зброя фігурує тут не тільки як знаряддя війни, а і в розумінні майна, багатства.
Див.: Філярет Колесса. «Укр. усна слов.». Львів, 1938. Стор. 44.
Такі погляди на цю групу колядок ми знаходимо у працях В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Грушевського, Ф. Колесси і багатьох інших дослідників.